Ми не завидували людям на волі. Ми були у кращому положенні, бо могли спокійно спати й не боятися, що нас уночі арештує НКВД, хіба виведуть кого на допити.
А які цікаві анекдоти оповідали новоприбулі друзі про нову совєтську власть. В тому гуморі була глибока народня мудрість, яка дуже влучно характеризувала підсоветські життєві умови. Не раз ми так щиро сміялися, аж за животи бралися, сльози обтирали.
Я зумисне хочу пригадати, чи колинебудь раніше на волі я так щиро сміявся, як не раз бувало в тюрмі. Може це випливало із самої природи організму створювати відпруження психічних переживань для скріплення нервової системи. Тому я згадую ті радісні хвилини, коли в тюрмі наступало цілковите забуття тяжкої дійсности. Це були короткі хвилини, але вони давали велику наснагу духа й після того людина почувалася зрівноваженішою.
Бували рідко інші розривки. Коли службу повнив «Івась із Вінниці», ми витягали зі сховку виліплені із хліба шахи, вугликами й вапном накреслювали на підлозі шахівницю і влаштовували змагання гри в шахи.
Михайло Рудий, який іще в польській тюрмі рахувався добрим шахістом, бо грав із кута зі замкненими очима, не бачачи шахівниці, й часто вигравав, дочекався гідного партнера в особі Стефаника. Любо було дивитися на їх мистецьку гру. Кінцівки бували такі не раз цікаві, що потягнення на шахівниці одного чи другого уводили нас, глядачів, у подив.
Рудий і мене навчив шахової гри. Стефаник навчив молодого в'язня з Городенщини, Голубця, який найперш зі мною все програвав, але чим далі, то все частіше вигравав. Не раз мене досада брала, і я докладав усіх зусиль, щоб виграти. Наші учителі тільки підморгували й тішилися з наших змагань. Я не раз ловив себе на заздрості у відношенні до друга і треба було себе брати під самоконтроль. Було б гріхом, щоб із тієї причини плекати ревнощі.
До камери приходило все більше новоарештованих. Було кілька жидів-сіоністів, було двох комуністів-троцькістів і поляків, переважно військових старшин. Не раз траплялися комічні сцени з новоприбулими, на яких камера і в'язні робили відстрашаюче вражіння.
Одного разу, по півночі, коли всі в'язні тісно лежали на підлозі без сінників, напівголі, худі, як кістяки, і спали нервовим сном, відкрилася брама й поріг переступив колосальної будови мужчина. Не надто високий, як плечистий і зі животом великим, немов бочка з капусти. Я не спав і обсервував його поведінку.
Глянувши по камері, прибулий зразу хотів утікати до виходу, але двері замкнулися перед самим носом. Бідолаха застрашеними очима водив по долівці, то знову благально дивився через ґрату на сторожа, якому до всього було байдуже. Велетень тримав однією рукою штани без пояска, а у другій руці капелюх.
