* * *
Через деякий час після Великодня на коридорі появилося кілька елеґантних мужчин, правдивих європейців і я з дива не міг вийти, як совєтські аристократи про яких стільки анекдотів ходило в Кракові, можуть так із смаком одягнутися.
– Певно так вибралися на візиту до наших дівчат! – сказав хтось шепотом.
Але ми були переконані, що це якась комісія оглядає тюрму, і в нас відразу зродилася надія, що нам дадуть ліжка, а хоча б тільки матраци.
Прибулі тримали капелюхи в одній руці, а другу на животі. Та на це ми менше звертали увагу, бо вартовий відкрив наші двері, й панове перші ввійшли до камери.
Нас наче обухом по голові вдарив грюкіт закритої вартовим ґрати за «достойними аристократами» Совєтського Союзу. Ми аж тепер побачили що панове одною рукою притримують свої штани без пояска. Значить – арештовані, а то нікому й на гадку не впало. Коридором проходили якось гордо, самовпевнено, а в камері стали коло дверей, наче присіли, скромні стали аж до жалю. Застрашені. Не знали, що зі собою зробити. Пізнати було, що це новаки в тюрмі.
Я підійшов до них і попросив зайти ближче. Познайомився. Усмішка заграла на обличчях прибулих, коли довідалися що попали між українців, політичних в'язнів. Були це: Стефаник, Листопад (артист із «Веселого Львова») і, мабуть, Харук, високий вродливий мужчина.
– Панове начебто просто з театру! – зажартував Рудий, вітаючись із новими друзями.
– Ми не з театру, а просто з весілля, – відповів поважно Стефаник.
Було весілля в місті, на яке загостили більшою кількістю непрошені енкаведисти, але не на гостину, ні, а прийшли заарештувати всіх гостей, включно з парою молодих. Ми ще не дослухали історії до кінця, як вартовий загнав нас до комірки, й ми почули кроки жінок, які заходили до жіночої камери.
– Певно молода зі своїми дружками пішла, – зауважив Михайло Рудий.
– Ти краще не жартуй, виклич свою симпатію і запитай, кого там завели, попросив я Рудого.
Направду прикро було нам, коли ми довідалися про пошлюбну подорож молодої з усіми дружками до тюремної камери, яка містилася в нашому сусідстві.
* * *
Дні попливли радісніше, скоріше, не так пиняво, як перед тим, коли не було нових друзів. Багато нам оповідали про нові порядки, про довжелезні черги людей під крамницями, в яких майже нічого не було, крім одного, або двох харчових продуктів, про гнітючий і нервовий неспокій людей ночами, які ніколи не були певні, чи стрінуть раніше сонце у своїй кімнаті, чи в тюремній камері.
