Мене трохи жаль збирав, що не мав чим стріляти. Я все ростив надію, що татко мій купить бляшаний пістоль і корки по два ґроші. Та надії були даремні, в тата не дуже багато було тих ґрошів. А пороху теж не знайшов того року по городах.
Люди поспішно збирають свої килими й коші, лявіною протискаються через браму, бо всі хочуть першими вийти. Я теж кулею збігаю сходами із дзвіниці і біжу до хати на сніданок, щоб якмога скорше з'їсти свячене яйце, яким обдаровує тато й кожному складає побажання та цілує нас при тому.
На столі досить ласощів, але я вже думками на цвинтарі коло церкви. Тільки чекаю, щоб якось непомітно висмикнутися з хати, бо тато не дуже любить скорше вставати від стола, коли ще не відмовлено молитви.
Віддих запирало так біг під церкву і там повних три дні перебував серед ровесників, старших хлопців і дівчат. Яких там ягілок не виспівували дівчата в народніх строях, а чого там хлопці не робили! Влаштовували різні спортові змагання, і Роман Шухевич між ними, то ставили високі вежі. А раз мене малого висадили аж на четвертий поверх. Було страшно, але гордість серце розпирала. Багаті на стрільний порох облягають моздіри, за чергою набивають і хто всипле більше пороху, тісно наб'є шматами та папером, цей і сильніше вистрілить, аж у селі по хатах вікна дзвеніли.
Раптом моє вухо вловило, що дзвони перестали на хвилину дзвонити. Хоч би які сильні парубки, й ті втомляються або їм знудиться махати дзвонами. Я мерщій скочив на дзвіницю, Ні живої душі. Серце хвилювалося на згадку, що можу спробувати своїх сил і потягнути великим дзвоном. Потягнув раз, другий, десятий, дзвін усе більше розгойдується і стає все легше потягати шнуром. Ще один, два зусилля і серце вдарило у вінці дзвона… Господи, яка сила звуку груди прошивала!.. Радості не було меж. Я дзвонив великим дзвоном, я вже не був такий малий!
Спогади увірвалися. Задзвонив вартовий ключами й наказав нам заходити до комірки. Знову нову жертву переводитимуть до жіночої камери.
Багато було в нас турбот господарського порядку, якби то якось відзначити Великдень святочніше, який прийде ось-ось за кілька днів. Хто мав запасову сорочку, «прасував», вигладжуючи долонями. Інші прасували штани, лягаючи на них спати. Десь взялася голка-саморобка, й ми крадькома латали діри в одежі. Прискладали трохи хліба, не доїдаючи кілька днів, і так стрінули Великдень у тюрмі на Замарстинові.
Раненько сіли ми в куті й помолилися спільно. Вартовий не перешкоджав. Побажали собі сил і витривалости на допитах. Заспівали ледве чутно «Христос Воскрес». Спожили більші порції хліба й оповідали собі великодні спомини ще з волі, або з польської тюрми. Того ж таки дня ми мали змогу говорити з нашими дівчатами (о, Боже, як ми їх, хоч не бачили, любили невинною любов'ю) і побажали їм радісних свят та скорої волі.
