Все це уставляли на смугастих кольорових, свого виробу, килимах, і заходили в церкву. Співають дяки. Опісля поважні ґазди виносять Плащаницю на двір, усі люди обходять довкола церкви, кілька разів клякаємо, а о. Петро Казанівський благословить наші похилені голови Найсвятішими Тайнами. Плащаницю ґазди заносять до церкви, самі виходять надвір, закриваючи за собою двері. Дяки й люди співають піднесено «Христос Воскрес».
Двері відкриваються, а воскресна пісня радісно вливається до середини церкви. Тричі раз-по-раз гримнули моздіри, аж вікна в церкві задрижали, а дзвони враз заграли своєї мелодії і з гомоном в душу вливалася невимовна радість, надія й десь і сон, і ранішній холод пропадали. Я відчував повагу божеської хвилини і своїм хлоп'ячим сопраном помагав співати «Христос Воскрес».
Відкрилися царські двері, отець Петро в новеньких ризах обходив престіл у супроводі двох ґаздів із свічками в руках і кадив кадилом. Синій пахучий дим розпливався по всій церкві і ставав ясним та прозорим у променях сходячого сонця, які продиралися через вітражі. Співав велично хор, а що в ньому мій старший брат Іван тягнув тенором, то я ще з більшою увагою слухав набожних пісень і ловив голос мого брата.
Близько престола на високих лавах сидять: їмость, сини отця Петра, учителі панство Підгайні із двома донечками, а подалі під стіною стоять Роман Шухевич і Богдан Підгайний. Ніхто так, як вони обидва, полонять мою увагу.
В церкві якось інакше, святочніше й інший голос о.Петра, і хор величніше співає. Під кінець парубки й дівчата виносять хоругви, а найповажніший газда несе святу Євангелію.
Отець Петро маєстатично, з позолоченим хрестом на грудях, виходить за процесією, за ним хор і всі люди. Я мерщій біжу на дзвіницю, щоб зайняти добре місце і краще бачити згори. У два ряди уложені Божі дари, такі красні й пахучі, а квітчасті крашанки й писанки аж за очі беруть.
Горять свічки, о. Петро читає Євангеліє, опісля кропить кропилом і святить паски. Під кінець святочних побажань для всіх людей у селі. о. Петро благословить позолоченим хрестом увесь люд і тричі проказує «Христос Воскрес».
І знову гук трьох моздірів сколихнув повітрям. Менші хлопці стріляли, хто чим мав: то ключами, набитими сірниками, то «совами», які вже треба було набивати порохом, а старші із загнених цівок від карабінів.
Та найкраще мені подобалося, як отця сини Тарас-Петро, Орест і найменший Мірко стріляли жовтим порошком, який насипали між камінні плитки і вдаряли каменем ізгори. Це було дуже просте й не таїло в собі жодної небезпеки.
