– Нам збуває, – було чути в комині. – Ми, жінки, ви триваліші на голод. Ловіть!
Щось задудніло в комині, й Михась витягнув полотняну торбину Із двома пайками хліба.
Дякуємо, але в майбутньому ми рішуче вам забороняємо пускати такого «коня»! Шкода, що не можемо тієї торби вам звернути.
Розмова була б продовжувалася в безконечність, але двері відкрилися, й ми вернулися до камери. Кожний дістав по шматочку хліба, а поранені друзі дістали почвірну пайку.
Дні проходили дуже монотонно. Друзі стали мовчазніші й задумані. Кожний думав про Великдень, який припадав у найближчу неділю. Я лежав на долівці й замкнув очі. За думкою просувалися образи минулого. Мама уважно ставила паску до печі. Наказувала не гримати дверима, бо «сяде» паска. Я тихенько виходив надвір і нишпорив по всіх закутках стодоли, саду й городу, шукаючи хоч би ще кілька набоїв із порохом, яких кожного року ставало менше. Таких, як я, було багато й кожний хотів якнайбільше мати набоїв до церковних моздірів, щоб радісно вітати Воскресіння під стріли моздірів і звук дзвонів.
Мама вбирала чисту вишиту крамну сорочку й казала йти до церкви поцілувати Плащаницю. В церкві тихо-тихо, тільки чути шепіт молитов і тріскання воскових свічок. Коло Божого гробу стоять на почесній варті два «Соколи» з топірцями. Прихожі б'ють три поклони й на колінах підходять до Божого гробу. В горнятках коло Божого гробу стоять скороспілки весняні, латаття й сині фіялки, що нагадують весну надворі.
Я підвів очі на високого «Сокола», який ледь-ледь усміхнувся, я почервонів спішно поцілував тричі тіло мертвого Ісуса, вдарив іще три поклони і вибіг на цвинтар. Поліз на дзвіницю й котрий же це раз я подивляв велич одного дзвона, якого привезли перед кількома роками з Варшави, куди його були забрали москалі в 1916 р. Хоч був надщерблений, але голос мав сильний і чистий. Як перший раз його завісили по довгих роках “полону”, й найстарший газда в селі задзвонив, то жінки з радости плакали, а ми, діти, затикали пальцями вуха. Люди казали, що голос нашого великого дзвона доходив аж до села Оглядова, яке було віддалене за п'ять кілометрів. Тепер він спокійно висить і видає ніжні звуки від вітру, який вривається через отвори й легко погойдує шнурами.
«Чи дадуть уже того року старші парубки мені хоч раз задзвонити тим дзвоном, чи може й тим разом скажуть: «ти ще малий». Трохи шкода було, що все ще малий.
В неділю ще сонце не зійшло і ледь-ледь на сході рожевіло небо, як нас будила мама, щоб не спізнитися на Воскресну Утреню. Спішно милися холодною водою й, відсвіжені, йшли в чистих вишитих сорочках. Я особливо був зі себе задоволений через нове «цайґове» убрання, яке перший раз одягнув. Несли кошики з пасками і крашанками та всяким іншим добром.
