Кроки віддалилися й більше не наближалися до наших дверей.
Мороз прошивав наше тіло до кости. Ми притулилися тісно плечима до себе, накидали на себе трохи потертої соломи, чи то сухого гною на ноги й почали дрімати. Може, й заснули твердо, бо мене збудив рух коло дверей, які відкрилися, й людські постаті одна за одною почали всуватися до середини. Постаті в дверях були виразно зарисовані, але облич не можна було розпізнати. Та я не помилився щодо низького росту Кублія й Шака. Далі здогадуватися було зайвим, защеміло серце на згадку, що всі члени пробойової групи попали до рук ворога.
Я сказав до новоприбулих, щоб приміщувалися на землі де завгодно, бо ліжка певно завтра доставлять з маґазину. Рудник шепнув мені до вуха, що немає чотирьох наших друзів. Двох згинуло, отже йде про двох.
– Зелений є в руках НКВД, я його бачив, – відповів я теж шепотом.
З цілої групи тільки одна людина могла залишитися в живих на волі, а, може, і її вбив ворог.
Ми ще трохи шепотом порозмовляли, а опісля теж почали дрімати, тільки поранені Кублій і Рудий стогнали до ранку.
День пройшов на допитах із «лазнею». Кликали за чергою й вимагали признатися до участи в озброєній групі, яка переходила кордон коло Кристинополя.
Мені знову показували ковбасу і хліб, вірили, що для мене найстрашніший голод, страшили розстрілом, то знову били. Я клявся, що говорю правду, але вони, безбожники, ніяк не хотіли вірити.
Допити тривали майже до вечора. Нарешті дали нам спокій, ми знову сиділи всі разом на соломі й завидна почали себе перевіряти, чи всі з нашої групи, чи, бува, немає когось випадкового – провокатора.
Всі до одного були з нашої групи. Не було Зеленого й молодого волиняка, якого я стрічав у Равіцькій тюрмі. Прізвище його годі мені пригадати. Ми ніяк не могли збагнути, чому до нас не долучили Зеленого, може замордували? Більше я його не стрічав.
Щойно другого дня надвечір нам принесли до стайні хліб, по шматкові сала і дзбанок води.
– Їсти дуже обережно, – перестерігав нас Рудник, – шлунки виголоднілі, нічого теплого, то можна дістати скрут кишок. Ми пили воду, по кусникові жували хліб, а опісля бралися за сало. З'їли все і, Богу дякувати, ніхто не захворів. Ніч була спокійна.
В ранішніх годинах нас скували ланцюгами, а декого автоматичними кайданами і під сильною охороною випровадили на вулицю. Ішли ми вул. Косцюшка в напрямі млина, потім скрутили праворуч і якоюсь вулицею зайшли до кам'яниці, де, за твердженнями Шака Івана, приміщувалася головна станиця НКВД. Він не помилився. Це справді було НКВД, про яке ми вже багато читали в різній літературі.
