Ми все погоджувалися з тим фактом, що енкаведисти мали перевагу над нашим тілом, вони його нівечили до жахливих форм. Але часто людини не зламали, людина не дала того, чого вимагав ворог. З якою ми не раз материнською увагою й ніжністю витирали гнилу смердячу матерію на збитому тілі, яка зжирала тіло до кости. Не раз вносили таке знівечене тіло до камери на коці, делікатно, щоб, бува, – не стрясти, не завдати ще більшого болю.
Такого одного принесли в нашу камеру у Замарстинівській тюрмі у Львові, який не мав сили говорити. Рухав пальцем руки й писав букви, які було тяжко відчитати, але врешті вийшло «Я не зрадив». Скатований був при повній свідомості, бо коли хтось із нас сказав: «Слава тобі, герою!», він почув і його очі повеселішали. Коли ми хотіли довідатися його прізвище, він уже не мав сили навіть ворушити пальцем і тихо, без стогону заснув навіки.
Хоча звичайно слідчі є теж добрими психологами щодо людських індивідуальностей, то все таки не раз помиляються. Їм часом здається, що людина волево не витримає при тортурах, і тому сильно б'ють. Коли вони переконані, що ось-ось людина почне говорити, тоді тортурований перестає жити. Я свідомо тут навів кілька думок із пізніших епізодів, щоб таким чином переконати читача, що фізичні тортури не є такі жахливі, як ми їх бачимо збоку. Мене, наприклад, більше боліло те, коли до хліва привели збитого Шедловського й він стогнав. Тоді я забув за свої потовчені місця.
Вже добре стемніло надворі, як ми почули пожвавлений рух на подвір'ї. Заїхали сани і з поодиноких уриваних слів та московської лайки ми догадувалися, що привезли нових в'язнів.
Усе затихло за дверима будинку, де містилася московсько-большевицька поліція, чи прикордонна команда. Вкоротці почали долітати до нашого «комфортового» приміщення, де колись жили свині, а в найкращому випадку стояли коні, стогони й крики.
– Почалася лазня! — кинув Шедловський.
– Щоб не були це наші, — притишено висловив я свою думку.
За дверима почулися кроки вартового, який голосно позіхав. Захотілося мені з ним поговорити. Такі звичайно є простими вояками, без ранґ. Тож я постукав до дверей.
– Що таке? – був запит.
– Пане поручнику, чого там ваші пани так б'ються, що нам спати не дають? – простодушно і наївно звучало моє питання.
– Це не пани, а робоча власть таку твою мать!..
– Нам казали, що ваша робоча власть не б'є арештованих.
– Замалчі, ти куркульская сволоч, і не говори, нєльзя!
Так і нічого не вивідав про новоприбулих арештованих.
