Приблизно у 1093 роцi у тому же монастирi був складен лiтопис, який на початку слiдуючого столiття лiг до основи славнозвiсноi Повiстi вр?мянних лiт. Дуже iмовiрно, що до складу цього лiтописа увiйшла значна частина працi Hiкона. Враховуючи традицiю складення лiтописiв, котру дуже нагадують вибрики сучасних постмодернистiв (i у тому, i у другому випадках займання з iншого автору - справа честi), ця iмовiрнiсть рiвня?ться майже ста вiдсоткам. Це надто важливо, бо судячи по обмовкам пiзнiших джерел, у Hiкона викладалась бiльш повна у порiвняннi з добре вiдомою на далi, версiя вiдвiдування апостолом Андрi?м приднiпровських круч, "iде же посл? же бисть Ки?в". Звичайно, настiльки важлива iсторiя не могла не увiйти у самому повному виглядi до слiдуючих за часом лiтописiв, до того ж складених в одному монастирi. Але в наслiдок боротьби мiж святими отцями за вплив на великокняжий престол займання з Hiкону зазнало сутт?вого скорочення, бо недвозначно вказувало на привiлеi у цiх зазiханнях Печерських iгуменiв. I на сьогодення ?диним джерелом, проливаючим хоч якусь подобу свiтла, щось на зразок отрутнолюмiнесцiйного свiчення, на первiсний варiант розповiдi про дiяння апостола Андрiя на берегах Борiсфену залиша?ться зберiга?мий з трепетом у стiнах лаври переказ.
Зовнiшня канва переказу не становить особливоi та?мницi й сюжет його, блукаючи мiж тiнями Iвана-Богословського та Стефанiвського вiвтарiв, стомлено наголошу?, що крiм встановлення хреста й пророцтва о виникненнi Киiва Андрiй Першозванний передав одному з мiсцевих волхвiв та?мний знак або, скорiше, заповiтний замiр. Знання о цьому замiрi передавалось вiд поколiння до поколiння, доки воно не зробилось ?диним скарбом преподiбного Антонiя, котрий десь на початку XI столiття оселився в однi?i з печер на околицi Ки?ва. Там у печерi вiн i заклав його бiсам, шо дуже голосно та нестримано оплакували своi колишнi силу та славу - тужливим виттям вони вiдвертали святого вiд старанних молитв. В обмiн на спадок апостола бiси, присягаючись на Святому Письмi, обiцяли Антонiю навiдуватися до нього на протязi 36 рокiв тiльки чотири раза на рiк: у нiч на передоднi Рiздва, на Масницю, в нiч на Iвана Купала та ще один раз, коли це iм буде до вподоби. Пiд час тих стричань Антонiй мав нагоду перевiрити цiлостнiсть закладенного майна i був зобов'язан величати бiсовi души iх колишнiми iменами: Перун, Велес, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Сiмаргл, Мокошь, Сварог, Ярила, Кострома, Триглав, Hавь. Крiм того йому приходилось смиренно витерплювати бешкет, зчиня?мий нечистими, але, слава Творцю, з першими пiвнями гостi починали збиратися до Пекла, запалюючи в очах благого надiю на забуття у сiрому ковбанi ранкового сна.
