–
Ой, плаче за вами мати – німкеня, – журно хитала головою стара Марія.
Інколи близнюки йшли на декілька днів на якісь завдання.
Одного разу із них повернувся лише один і крізь сльози, ламаною мовою пояснював: що інший загинув, показуючи фотокартку, де вони з братом удвох:
–
Іх Ганс, а це Отто! Пах, пах, ніхт Отто, – і заплакав безутішно, як мала дитина.
Шкода стало Марії цих чиїхось дітей, шкода і їхньої матері, в якої теж серце болить, як в неї за синами.
*
* *
В січні 1944р. наблизився фронт. Він розрізав село на дві частини. Знову смерть косила все живе у селі, німці відступили. В село зайшли червоні частини, виловлювали поліцаїв та тих хто працював на німців, майже відразу почали проводили мобілізацію. Михайло разом із такими ж, як і він чоловіками та геть молодими хлопцями, яких визнали годними до військової служби, був призваний до війська.
Перша звістка прийшла від Михайла, пізніше від сусіда Сергія Темченка, що вони зараз знаходяться у Білій Церкві, але після спеціальної підготовки їх відправлятимуть у військові частини. Чоловіки писали, що жінки, хто може чим добитися, привозять своїм харчі. І хоча обидві молодиці мали маленьких діток, все ж вирішили поїхати та завезти своїм домашньої провізії. Зібралися, розпитали людей, якими поїздами можна добратися в Білу Церкву. І вирушили в неблизьку дорогу.
–
Бережи себе, дочко, в дорозі не відставай від поїзда, кланяйся Михайлові, – наказувала свекруха.
Батько Андрій разом із свекром Назарієм, провели на станцію, дуже хвилювалися, щоб молодиці в сіли у вагон, бо поїзд у Стецівці довго не стоїть…
Слава Богу, дісталися до міста, а потім і до розташування частини, де служили стецівчани. Як же зраділи молоді чоловіки!
А жінки не стримували сліз, передчуваючи гіркі й болючі роки страшної війни, що впала зненацька на кожну родину. Плакали від розлуки й розпачу. Поверталися додому уже знайомою дорогою, несучи з собою в серці страждання й страх від невідомості. А вдома всі кинулися з розпитуваннями:
–
Як там Михайло, чи дають їм їсти, добре, що встигли побачитись та підтримати чоловіків, до того, як їх відправлять по інших військових час
тинах.
–
О Господи! Сохрани і помилуй вас, діточки. Он і Коля давненько надсилав листа уже з Кавказу, – захвилювалась мати Марія.
–
Ждемо від Миколи звісток, а їх чогось все немає… – обізвався батько.
Усі засмутилися ще більше, вечеряли мовчки.. Кожен думав свою невеселу та гірку думу…
*
* *
Нарешті діждалися весни, природа квітувала, левада вибухала запашним сіном, річка Шполка переливалася срібними хвилями, але ніхто не радів, не тішився цим цвітом, цією музикою навколишнього світу. Софія молила Бога, щоб допоміг спинити війну та повернути з війни Михайла до дітей (відчула вже під серцем друге дитя). Про це лише знали вони вдвох з матір’ю Марією: вона оберігала її від важкої роботи, а більше сама піднімала вередливу внучку Марійку, кращий шматочок підсовувала невістці, заспокоювала, як могла: «Допоможемо підглядіти діток, а там і батько їхній повернеться. Може ж, недовго ще війна триватиме?» Від таких розмов теплішало і спокійнішало на серці в молодої жінки… Минуло й гаряче спекотне літо. Осінь, як могла, втішала журбу людей своїми дарами.
