Питала Яшка, як йому тепер живеться. Спочатку говорив, що непогано: і діти до нього пригорнулися, і господиня від ложки-миски не відсаджує.
А через місяць-два став жалітися, що з нею важко порозумітися, робить усе не так: то картоплю чомусь на горище заносить, то ще щось таке дивне творить.
Піду я від неї, – якось заявив. – Не можу тут жити, боюсь. Та й одна молодиця мене кличе до себе в прийми, Любка Гарестова.
–
Он як. Коли ж це ти встиг з нею познайомитись? – спитала Софія.
–
Коло скирти. Я брав солому: вона прийшла, розбалакались, спитала, де живу.
І до себе покликала. Піду я, – рішуче сказав.
–
Діло твоє. Як хочеш, так і роби, але будь обережний, бо там не хутір, а село, – попередила.
*
* *
Невдовзі нове лихо спіткало родину. Масово почали відправляти молодь у Німеччину. Спочатку забрали сусідського хлопця Василя Бородія, а потім не оминула «увага» поліцаїв і хати Брусліновських – забрали найменшого сина Петра, та він, нахмуривши юне чоло, пообіцяв:
–
Не плачте, мамо, я однаково втечу, а фріци, побачите, як ще тікатимуть Великим шляхом у свою Германію.
–
Ой, синку, не втікай, бо вб’ють, як не німці, то свої ж поліцаї, – схопилася за серце мати Марія.
–
А я всеодно тікатиму! – уперто мовив хлопець.
Забрали Петра, знову осиротіла хата, а в родині неспокій, ніяк не можуть відучити малу Марусю, яка вигукує з тину, побачивши поліцая:
–
Ах ти поліцяюга, забрав мого дядю, поліцяюга поганий!
–
Накажіть дитині, щоб мовчала, бо я такий, що стерплю, а як інший хто почує, то буде біда, – якось сказав один з поліцаїв.
–
Пильнуй, дочко, нерозумне ще дитя, – просила свекруха. –А то, не приведи Господи, як і справді почують вороги.
*
* *
Якось уранці біля воріт з’явилися поліцаї, викликали Назарія та об’явили, що у їх хаті квартируватимуть німецькі вояки. Наказали звільнити більшу половину хати та добре харчувати і опікуватись ними. В обід прибули і німецькі солдати, серед них віком виділялися двоє близнюків – Отто і Ганс, які більше скидалися на дітей. Вони, зайшовши в хату, майже одразу стали посміхатися до малечі, пригощали їх, почали з ними гратися, давали їм губну гармошку.
–
Знать, погані у фріців справи, що погнали отаких солдатів. Їм би ще коло матері сидіти, а не воювати, – говорив Назарій.
І правду говорив: при кожному пострілі наших гармат із яру, вони здригалися і лізли під широку лаву.
А коли Назарій пішов дорізати теля, яке впало на ноги, то обидва німчики забігли в хату та позатуляли вуха подушками, щоб не чути голосу нещасної тварини…
