–
То гілка, надворі он який вітрюган ще звечора зірвався, спи, – заспокоювала мати.
–
Та через деякий час невістка, яка з дітьми спала на полу біля вікна, знову своєї:
Шкрябає по шибці тихенько: я ж чую.
–
То виглянь, дочко, у вікно, – порадила Марія.
–
Мамо, там дитина якась стоїть, ніби хлопець, бо в шапці. Що будемо робити?
–
Пусти його до хати, бо ще замерзне у нас під вікнами. Он який приморозок брав ще звечора.
–
Софія навшпиньки, не засвічуючи каганця, пішла до дверей, відкрила сінешні двері, і в хату зайшов невеличкий хлопчина.
У куфайці, вдягнутій на голе тіло, босий, в коротких не по зросту штанах, у величезній шапці.
Він трусився від холоду і страху, що його проженуть із теплої хати знову надвір.
–
Ти звідки? Хто? Де твої батьки? Як тебе звуть? – допитувалися хатні.
–
Яша, – на оце лише слово спромігся дати відповідь нічний зайда, додавши:
–
Втікаю від німців.
–
То ти з жидів?
Хлопець ствердно хитнув головою.
–
Ми тікали. Я не знаю, де тепер мої батьки, мабуть, їх упіймали, – і заплакав гірко.
–
Маріє, а знайди щось із одежі хлопців наших та накрий його тіло, бачиш, які дрижаки б’ють його.
Софія піднесла йому відро з водою, полила на руки:
–
Умийся. Ось рушником утрися та й будеш їсти.
Свекруха дала несподіваному гостю скибку хліба, картоплі, цибулину. І він накинувся на них і за мить все з’їв. Видно, давно не було в нещасного й рісочки в роті.
–
Ой, війна, що вона робить з нашими дітьми! – зітхала Марія, згадуючи й своїх синочків. Як там найменший синок Петя, забрали його в неволю, утікав уже тричі, просила, застерігала, що вб’ють. А він одно: «Я їм не покорюся. Недовго тут будуть, ось побачите, як тікатимуть Великим шляхом».
!Старий Назарій на ранок став радитися зі своїми молодицями:
–
Щось треба думати з Яшком. Не буде ж він сидіти увесь час у нас на печі. Гляди, сьогодні знову зайдуть німці у село. Та щоб і свої собаки-поліцаї не винюхали та не схопили цього півпарубка.
–
Я знаю, де його переховувати! – мовила Софія. – На хуторі.
Відведу, як трохи звечоріє.
–
А як хто побачить? – стривожилися батьки.
–
Ніхто не побачить. Ми підемо берегами, сховатись там легко за вербами.
Я відведу його до Храсини, вона з дітьми малими сама живе, бідує, нікому й дровини врубати, ні води в хату внести. Туди й поліцаї і німці не навідуються.
Та й Яшка не схожий видом на жида. Якось перебуде лиху годину.
На цьому й погодилися.
–
Не йди проти ночі, бо ще потрапиш у пастку. Підете рано, – сказав батько.
–
Добре, тату, – погодилася невістка.
