–
А що як донесуть? Зараз і стіни очі мають, – шепотіла братові. – Кажуть, що тих, хто сам об’явиться, повернувшись із фронту, тих не займають поліцаї, лише гонять на роботи. І все ж таки погодилась на прохання брата та пустила племінника разом з товаришем у погріб.
Відпочивши кілька днів, фронтовий побратим зазбирався додому. Михайлова родина, дала йому в дорогу харчів. Темної ночі Назарій з Михайлом провели його за село, попрощалися, ніби відчуваючи, що бачилися востаннє.
Вдома стали радитися, як далі бути Михайлові.
–
Сину, так довго не зможеш переховуватися. Я піду в поліцію і скажу, що ти добився додому, а я за тебе піду в тюрму і на роботи.
–
Не робіть цього, тату, довідка, яку дали мені німці, в нашій місцевості не дійсна, мене ув’язнять – умовляв син.
–
Важко було Михайлові переконати батька, погодився лише тоді, коли Михайло сказав, що гірше буде відповідати за співпрацю з ворогами, ніж ховатися від них.
Михайла разом з рештою чоловіків арештували, кинули до в’язниці, об’явивши їх заручниками. За кожного знищеного партизанами німця їх мало бути знищено.
Назарій дотримав свого слова, слізно вблагав німців замінити сина собою, адже в Михайла двоє дітей, а надії, що він вибереться із ув’язнення живим, не було.
Михайло повернувся додому, а згодом відпустили і заручників, а разом з ними і Назарія.
* * *
Збігла осінь, мокра, заплакана й сумна. Сільською вулицею не пройти і не проїхати: багнюки по коліна. Така година важка обступила село, людей. Софія ледве добиралася з дитиною до хутора, аби провідати батьків.
А зима впала глибокими снігами, що до повітки ходили, як у тунелі. Батько Назарій, попоравши худобу, швидко заходив у сіни, збивав із шапки, валянок сніг, заносив до хати солому, клав її біля плити на ранок топити у печі.
–
Ну, й година, сніжище, морозище, а наші ж де тепер від такого холоду сховаються, – промовив, заходившись роздягатися.
–
Ох, дітки, дітки, – в тон йому мовила свекруха, – може, зглянеться на них Всемилосердний та зупинить німців.
–
Еге ж, він зглянеться. Он скільки землі вороги захопили.
Полягали спати кожен із своєю журбою, яка була у всіх однакова…
Довга, тривожна і люта зима, та і її Бог допоміг пережити. Поволі стала відступати зі своїми морозами і хуртовинами.
У селі верховодили поліцаї.
Якось уночі Софія довго не могла заснути. Михайла вдома не було – переховувався від поліцаїв у Софіїного дядька Гната.
Мамо, чуєте, хтось шкрябає у вікно, – тихенько прошепотіла вона.
