Незагойною раною в душі запеклися навіки і бої, і безсонні ночі, і поразка, і табір з невільниками, і несподіване визволення з полону, і вона, котра не побоялася простягнути йому свою руку, а згодом і тепло свого доброго серця…
Марія – незвичайна жінка, що знайшла в собі сили відпустити його.
Згадка за згадкою обсідали Михайла і викликали щемливі муки сумління.
Та чим далі стелилася їм небезпечна дорога додому, тим швидше затихали вони, і приходило розуміння того, що він правильно вчинив, адже вдома на нього чекають діти, батьки і дружина.
І як же добуватися через непрохідні хащі, болота, минати села, не заходячи в них з остороги на те, що знову потраплять в лапи хитрого вовка в овечій подобі.
Харчувалися спочатку тим, що дала завбачлива Марія в дорогу, а далі майже голодні, пили лише воду та їли ягоди, що траплялися в лісах.
–
Чи далеко ще твоя сторона? – питався знесилений командир.
–
Думаю, що на два-три дні ходу, якщо нічого не переб’є, – відповідав Михайло.
Він уже не чув ніг, падаючи під час перепочинку, коли знаходилось безпечне місце.
Нарешті дісталися до Звенигородщини, де все було Михайлові знайоме і рідне.
–
Перейдемо залізницю і ще трохи і ми вже вдома, – збадьорено сказав товаришу. Вийшовши з густого переліска, лише почали спускатися до залізниці, як почулися голоси обхідників, тож мусили тікати знову в перелісок, щоб перейти залізницю вже в темряві.
Під ранок зайшли в Стецівку, дісталися до хати. Михайло обережно постукав в причільне вікно, у кімнату, в якій жили вони з Софією.
Молодиця виглянула у шибку і скоріше відчула, аніж побачила свого чоловіка.
Впустила їх у хату і разом усміхалася, і плакала від несподіванки і радісного здивування.
–
Піду, покличу батьків, – сказала після того, як дала їм умитися і переодягнутися…
–
Сину мій, синочку, слава Богу, добився додому, а братів твоїх не чути, – приказувала мати Марія. – Коли ж ця війна замириться, коли повернуться додому наші хлопці?
–
Повернуться, мамо, недовго німцям у нас панувати, – впевнено відповів побратим, щоб заспокоїти Михайлових батьків.
–
А ти ж чий будеш, сину? – спитав Назарій.
–
Він нетутешній, тату, йому ще довго добиватися додому, – сказав Михайло. – З дороги перепочине нехай, бо ми йшли дуже здалеку.
–
У нас тут небезпечно, постійно вештаються поліцаї, і німці навідуються частенько, так що вранці я вас обох відведу до тітки Неоніли, посидите вдень в погребі, а вночі за вами прийду, переночуєте в хаті.
Батько розумів, що в підземеллі вони не можуть довго переховуватися, та й сестра тривожилася і за себе, і за сина Івана. Пішов просити її, щоб дала прихисток чоловікам.
