Ангел наш добрий – Мати Софія | страница 34



Здалося, ніби пройшла вічність, поки Марія покликала Михайла, а він худий, в подертому закривавленому одязі, з надією в очах дуже зрадів. Жінка передала через поліцая клуночка і довго дивилася, аж поки не відштовхнули її десь вбік.

Проте вона встигла сказати, що тепер їй потрібно звернутися до комендатури, переконати німців, щоб відпустили чоловіка до дітей.

Вистоявши здоровенні черги, Марії вдалося таки запевнити – переконати помічника коменданта в тому, що її чоловік Михайло – місцевий житель і батько її дитини, ніякої небезпеки для німецької влади не становить.

І Бог змилосердився над ним: його випустили та ще й видали аусвайс – перепустку.

Змученого та втомленого забрала Марія його до своєї хати. Так він став жити з Маріїною родиною. При допомозі друзів цієї доброї жінки вдалося визволити і командира загону.

Перепочивши, поки загоїлись рани, попередньо порадившись із командиром про те, що йтимуть разом, він зібрався в дорогу.

Не знаю, як тобі й дякувати, Маріє, – розчулено говорив Михайло. – Закінчиться війна, приїжджай до мене на гостину, побачиш, як у нас там гарно, які поля, левади, річка Шполка. Познайомлю тебе зі своєю дружиною Софією, донькою, батьками. У мене мама теж Марія.

Авжеж, – мовила тихо, зрозумівши, що чоловік не стане її долею на все життя, бо прийшов час, він окріп і доведеться розлучатися, може, й навіки.

А вона ж серцем уже прикипіла до нього, красивого, стрункого, молодого відтоді, як з-поміж сотень в’язнів її серце, очі вибрали саме його. І ось уже невблаганна розлука стала між ними…

Спасибі тобі, Маріє, скільки житиму, не забуду, як ти мене врятувала від смерті, – дякував сердечно, поцілувавши її на прощання.

Вийшов з хати, намагаючись не дивитися в заплакані очі Марії, перейшов широке подвір’я і став за хвірткою, відчуваючи на собі погляд її карих очей.

Старався не оглядатися, бо знав, розумів, якщо озирнеться, може назавжди залишитися з нею із вдячності, що врятувала із пекла, не дала пропасти у тій проклятій невільницькій ямі.

Та що гріха таїть, поки знесилений відходив від полону і пережитого в боях, звик до її непосидючих турбот, приязної і лагідної усмішки, хатнього затишку, у якому сповивала – лікувала його зболену душу. Проклята війна, яка розриває людині надвоє серце!

* * *

Дні йшли за днями, а вони долали із побратимом відстані, які віддаляли від незабутньої сторінки їхнього важкого життя, сповненого страшних випробувань, що випали на їхню молоду долю.