–
Заходьте, перегрієтеся, гарячого поїсте, відпочинете, бо вдень виходити небезпечно: німці сновигають під лісом і на дорозі.
–
А сюди вони навідуються? – спитав командир.
–
Ні, поки що Бог милував: дороги до моєї сторожки не знають.
–
От і добре, – зраділи бійці: нарешті вони перепочинуть і страви гарячої поїдять.
Лісник клопотався, підставляв невибагливу їжу своїм гостям, у його голосі вчувалася якась радісна тривога і турбота.
–
Певно, зрадів, що побачив своїх, – подумалося тоді бійцям
–
Ну, а тепер піду сам на розвідку, дізнаюся, як і куди безпечніше вам буде йти. А ви відпочивайте. Я вас закрию, щоб видно було, що мене і нікого тут немає.
Скільки щирості було в ньому і в його турботі, що ніхто й на хвильку не засумнівався в намірах цього чоловіка.
Ще, може, й не встиг хто з бійців навіть задрімати, як раптом загуркотіли мотоцикли, загарчали чужі голоси, почулося, як запобігливим голосом лепетав лісник:
–
Тут, тут вони, я навмисне їх приспав і на замок закрив, щоб ви їх узяли тепленькими. Він улесливо кланявся і видно з усього, як радів, що прислужився ворогам.
Тепер це вже не той був чоловік, що гостив хлібом, а страшний вовк в овечій шкурі.
Їх оточили і повели з лісу. Бійці не кидали своїх побратимів, які ледве-ледве переставляли ноги: на ноші поранених не поклали свідомо, щоб не пристрелили їх вороги на місці.
–
Не зупиняйся, іди, бо вб’ють, – просили пошепки товаришів, знесилених і змучених.
Їх вивели з лісу і загнали, як худобу, гамселячи прикладами по чому попало, в машину.
Так вони потрапили в пекло неволі під Бродами.
Голодні, змарнілі, знесилені страждали за колючим дротом без надії на визволення.
Табірної баланди і брукви не вистачало на всіх.
Та й у цих умовах для декого з’являлася хоча й слабенька надія на порятунок, коли під огорожу приходили небайдужі чиїсь дружини, матері, сестри, які дізналися, що за колючим дротом страждають їхні близькі.
Місцеві жительки кидали полоненим моркву, хліб, хто що мав, часто потерпаючи від знущань вартових. Між в’язнями ходили чутки, що німці відпускають тих чоловіків, за яких посвідчать члени їхніх сімей, що вони їхні рідні і що тутешні.
Одного разу, коли жінки знову принесли їжу, намагаючись передати невільникам, Михайло почув, як до нього звернулась чорнява молодиця: «Кинь мені свої документи, які є при тобі, я постараюся витягти тебе звідси. Мене звати Марія». Михайло з начальником штабу так і зробили, не гаючи часу, і стали чекати, хоча надії було мало: хтозна, чи не підведе незнайома жінка, чи вдасться те, що задумалось.
