Ангел наш добрий – Мати Софія | страница 31



З річки поверталася невеселою, несучи в серці щем і біль.

* * *

В окупованому селі відновив свою діяльність колгосп, у якому всім керував німець та поліцаї. Всі колгоспники продовжили працювати, але не вистачало коней та реманенту.

Софіє, повертай Бритву «цоб», ти ж бачиш, що вона бере «цобе»! – гукає подруга Маруся Темченкова, яка теж іде за парою корів.

Та ж я її підганяю, Дама її сама вже тягне, а вона не слухається, – аж через сльози каже молодиця. Вона не може ні подрузі, ні соб

і зізнатися в тому, що не вистачає сили в руках, та й німець не дає зупинитися. Так за день по ріллі находяться, що падають до вечора з ніг. Перетворили за німців корів на тягло. А вони не пристосовані до цього знущання.

Орати, волочити, запрягати у воза годувальницю раніше б і в голову не прийшло.

Клята війна, до чого призвела! Мучаться діти, жінки, літні люди, а молодий цвіт лягає під косу безжалісної смерті.

Уже осінь заступила – мокра, непривітна, прогнівана. Сипле – моросить дрібним дощем, під яким у жінок намокає вдяганка, а чоботи в болоті, як стопудові ваги, що їх ледве-ледве витягують жінки.

Худобі теж нелегко в такій незвичній для них роботі. Корівки оглядаються на своїх господинь і ніяк не можуть зрозуміти, що це сталося: замість пастися на соковитій бережині їх заганяють грузнути в ріллі.

Жалко жінкам своїх годувальниць, а тому пошепки озиваються до них: «Потерпіть ще трохи, вечір недалеко, а вдома нап’єтеся водички і сінця поїсте».

Коли вже зовсім знеможені корівки зупиняться безсилі і голодні, Софія дивиться на них із жалем і ласкою, погладить і Бритву, і Даму.

У їхніх очах читає і непорозуміння, і смуток, і біль. А з очей норовливої, завжди впевненої і забійкуватої Бритви котяться сльозинки.

– Господи милосердний, що ж це за світ настав, що вороги топчуть землю і змушують навіть худобу страждати й плакати!

Закінчиться війна, а до Софії у снах буде не раз приходити поле і мучениці – корівки на ньому, які, мабуть, так і не зрозуміли, чому на них упало таке лихо.

* * *

Михайло проходив у Західній Україні строкову службу, коли німецька армія вдерлася на територію України. В одну хвилину все змінилося. День і ніч не втихав шквал вогню, який охопив усе навколо.

Снаряди розривалися один за одним і сікли смертоносними осколками і бійців, і тимчасові укріплення, знищуючи все дощенту, довершувалось усе бомбардуванням та полюванням за бійцями ворожої авіації. Усі зусилля організувати оборону, були марними через страшні людські втрати. Від частини, у якій служив Михайло, залишилося кілька десятків солдатів, які вціліли через те, що були розміщені на цвинтарі, який німці не обстрілювали і не бомбардували. Бійці хотіли якнайшвидше врятуватися, вибравшись із ворожого кільця, під прикриттям недалекого лісу.