Доки фашисти чаювали, Марія з переляку уся тремтіла, не так за себе, як за свою родину. «Слава Богу, на цей раз обійшлося», – полегшено зітхнула, як закінчили зайди їсти.
* * *
–
Горить! Хата горить! – почула крик Софія, що поралася якраз на подвір’ї.
–
Де горить? У кого? – допитувалася тітка Неоніла.
–
На кутку хата чиясь, – підбіг дядько Явтух.
Вони вибігли на вулицю і побачили, як і справді з кутка (так називалася невеличка бічна вуличка недалеко від них) валує дим. Схопили мерщій відра – і до криниці. Туди бігли вже близькі і дальші сусіди. Теж з відрами, схвильовані, злякані.
–
Це ж хата Мотрі Командирки – вигукували. Так по – вуличному прозивали молодицю, яка мала бойову вдачу, була веселою, щебетливою сміхотухою.
Люди збіглися до палаючого обійстя. А там, о Господи, вже стоять німці і поліцаї і нікого не підпускають гасити пожежу. Як бігла Софія з відрами, так і остовпіла разом з сусідами.
–
Чому? Що сталося? – пошепки запитували один в одного.
–
А де ж Мотря?
–
Немає. Не дай Боже, в хаті залишилася.
–
За що ж її така кара?
–
Кажуть, партизанів у хаті своїй переховувала.
–
Мотрю везуть! Огляніться, – зашепотіла подруга Маруся.
–
Де?
–
На бричці. Між поліцаями.
Під’їхала бричка. А на ній Мотря. Видно, знущалися нелюди, бо сама на себе несхожа – на вродливому обличчі місця живого немає.
Вона побачила, що люди збіглися її рятувати, і тінь живої вдячності промайнула на її устах.
–
Так буде з кожним, хто допомагатиме партизанам! – об’явили поліцаї, німецький офіцер наказав рушати..
Повезли молодицю, а за нею і її колишню веселість, безтурботність і жвавість. Хорошою сусідкою була вона, не раз забігала і до них по те чи інше господарське начиння, чи виклепати косу, чи нагострити сапу, чи набити держака до лопати.
Та й Софія не раз ходила до щедрої і щиросердої Мотрі, яка завжди була рада поділитися усім, що мала.
Своїх діток Бог не дав, то бавила охоче сусідську малечу.
А тепер повезли її на неминучу загибель.
–
Хто ж доніс на Мотрю, що підгодовувала наших солдатів? – допитувалися одне в одного селяни.
–
Хіба мало на світі «добрих людей»?
–
Та що казати. Далеке не бачило, а близьке все знало. Мабуть, були в жінки вороги, – перемовлялися між собою, вражені побаченим пережитим односельці. – – Кажуть, у печі і досі стоять вареники і борщ. Старалася для когось, бо доброю була.
Так і чорніло старше згарище Мотриної хати, страхаючи Софію, яка інколи ходила мимо нього до річки.
–
Згубили прокляті нелюди таку жінку, яка аж променилася сяйвом тепла до інших, а сама не вбереглася, – журилася.
