Ангел наш добрий – Мати Софія | страница 28
–
Добре. Робіть, як знаєте. Однак не послухаєте, – пробурчав невесело.
До Оксани бігли чимдуж: мати, Петро – брат і Софія з Марусею. Оксана зустріла їх на подвір’ї і наказала:
–
Стрибайте в погріб, я туди накидала подушок, там уже сидять з дітьми кума Марія і Ялисовета. Софія мовчки подала доньку жінкам. Дівчинка, побачивши чужі руки, закричала несвоїм голосом.
–
Не плач, маленька, мама з тобою, заспокоювала донечку. Із підземелля чути було, як кипить бій.
Того дня фашисти не могли взяти село, відступили в бік Катеринопільщини. Якось старий Назарій після страшного обстрілу щодуху прибіг до їх сховку, у дочки Оксани. Журив несердито:
–
Хто ж ховається в погріб під час стрілянини? Вас же могло навіки засипати в ньому. Краще б пішла до дядька Данила, він живе у заворотті, там би і пересиділи лиху годину. Обіцяй мені, що більше в погребі не будеш ховатися.
–
Добре. Я не забуду вашої поради, – сказала сумно.
На ранок знову зав’язався такий бій, що тряслася уся хата, не допомагали й віконниці. Софія послухала свекра і вже не побігла до Оксани через річку, а пішла в сусідський льох, там сиділи інші жінки з дітьми, які кричали, злякавшись холоду і темряви. Сюди долинав грім бою страшного, смертельного. За селом день і ніч гриміла ворожа канонада. Великий Шлях здригався від воєнної техніки чужинців, яка сунула і сунула безкінечним потоком.
*
* *
Голова колгоспу Афанасій Білан скликав до комори людей. поприходили переважно жінки з дітьми і літні селяни.
–
Не знаєте, чого нас кличуть? – допитувалися один в одного.
–
Хтозна, може знову на яку роботу?
–
Яка робота, як німці по Великому Шляху сунуть? – заперечували інші.
Афанасій не примусив себе чекати і звернувся до всіх зі словами, які разом і злякали і порадували:
–
Худобу колгоспну ми відправили за Дніпро. Не сьогодні – завтра тут буде німець. Чи вдасться нам щось зібрати для себе з посіяного, я не знаю. А в коморах колгоспних ще є зерно. А тому ми вирішили з правлінням віддати все, що в коморах, вам. Розбирайте негайно свої частки. не баріться, щоб устигнути, доки ворог зайде у село.
Софія разом з усіма жінками та чоловіками наносили додому збіжжя.. А воно як те золото – добірне та чисте. І дух солодкий заповнив усю комору.
У кожній хаті дякували голові, який подумав про них: адже почалася страшна війна, мабуть, не на рік.
І чи повернуться живими годувальники їхніх дітей і старих, немічних батьків? – І хто збиратиме урожай, який дозріває на полі? Чи дістанеться селянам хоч зернина з нього?