–
Не плач, доню, може ще замиряться? – втішав батько, але в його голосі вчувалася невпевненість. – А твоїм хлопцям, поки Іван не вернеться, я буду за порадника старшого.
Хіба ж міг тоді він передбачити, що його зять Іван загине на цій проклятій війні, і його синочки зростатимуть без нього, а їхня мати, його безталанна дочка, забуде на все життя усміхатися… А була ж весела і співуча, як пташка!
–
А може, Гітлер схаменеться та не проводитиме далі наступ? – гомоніли на ганку сусіди з Назарієм. – Не для того він порушив наші кордони, – журилися всі, хто зібрався на ще недавно веселому, гомінкому подвір’ї Брусліновських: тут завжди чулися звуки гітари, на якій чудово грав син Микола, тоді приходили сусіди і молодь. А тепер все завмерло – оніміло.
Зростаючим гуркотом канонади накочувався на село фронт, все голосніше і голосніше лунали вибухи і стрілянина, все частіше з’являлися ворожі літаки. Колгоспи спішно евакуйовували, вивозячи все цінне, виганяючи худобу, яку супроводжували пастухи. З боями відійшли останні частини. Усі дороги були заюрмлені військовими, цивільним людом, технікою, возами і худобою. Усе відбувалося блискавично, як у німому кіно. Далі групами і поодинці проривалися до своїх з оточення стомлені та поранені бійці.
–
Як воно буде далі? Чутки надходять все страшніші, – думала Софія гірко.
–
Фашист бере місто за містом, – обізвався Павло. – Я чув, що наші хлопці з ФЗО записуються добровольцями на фронт. І в мене така думка є. Я теж хочу з ними.
–
І не додумайся: ти ще роками не вийшов, – сказала Софія. – А матір, батька, як покинеш, та ще з малим Іванком?
–
А що, нам сидіти, склавши руки, доки німець прийде аж у село? – відповів Павло.
–
Якби мені більше зросту, то роки я б собі прибавив і теж пішов би воювати.
Якоїсь днини у село зайшли змучені бійці. Усе ближчими ставали звуки канонади. Назарій віддав більшу половину хати, щоб там розмістився штаб. Мати Марія варила їм нехитрий обід: картоплю в мундирах, гріла чай. Але це тривало недовго, скоро по Великому шляху, що за селом, поповзла німецька техніка, залунали кулеметні черги та вибухи. Софія з донькою сховалася аж під штандари, затулила вуха, притиснувши її до грудей.
–
Чи ви здуріли, що сюди сховалися? – забіг батько Назарій. – Та воно ж як вдарить у хату, то ніхто й не дістане. Мабуть, якийсь падлюка німцям доніс, що в нашій хаті штаб червоноармійців. Вилазьте, кому сказав!
–
То ми побіжимо до Оксани нашої через річку, тату? – обізвалася невістка.
