*
* *
Почалася зима, сповнена тривогами і поганими передчуттями. В останній день місяця лютого Софія народила доньку. Свекруха Марія прийняла в невістки пологи сама.
–
Як назвеш, дочко, своє дитя? – запитала мати Марія.
–
Нехай буде такою, як ви, Марією, лагідною, доброю, розумною, – сказала молода породілля.
–
Дякую тобі, доню, – тепло усміхнулася. Згодом богомільна свекруха, покликала батюшку, який охрестив дівчинку.
Росла Марійка вимогливою, не хотіла, щоб її спускали з рук. Та й було кому носитися: свекруха, Петя, який дуже радів, що в нього тепер є племінниця, учив говорити: «дядя». І мале бралося до перших слів:
«ма-ма», «ба-ба», «дя-дя».
–
А діда наче й немає, – ж
артівливо бурчав дідусь Назарій.
–
А ось і я, дядько Павло, вбігаючи на подвір’я, вигукував Софіїн брат, брав на руки Марусю: Ти ж тільки моя племінничка? Кажи: «Дядя». Доходило навіть до суперечок між хлопцями.
–
Та вона вас обох любить, бачите, як ручки т
ягне, – мирила братів – дядьків Софія.
Прийшла весна, якій ніхто не радів, а за нею і літо в невеселій хустині та сльозах: матері плакали за синами, яких призивали і призивали на службу.
*
* *
Вони з мамою Марією сапали на городі картоплю, як прибіг найменший брат Михайла – Петро: «З гучномовця передали, що німець розпочав війну. Люди сходяться до сільради послухати!»
Обидві так і кинули сапи на городі і побігли, а вже на подвір’ї (сільрада була навпроти їхнього двору) й самі почули: «Граждане и гражданки Советского Союза! Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковав нашу границу во многих местах и подвергнув бомбежке со своих самолетов наши города – Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие…» – розносилося по селу із гучномовця. І це повідомлення було страшніше грому серед ясної години.
–
О, Боже праведний! – схопилася за серце стара мати. – А наші ж синочки?! Що тепер буде?
Софія стояла, а по її щоках рясним дощем спадали сльози, тримаючи на руках немовля.
–
Не бійся, мама з тобою, – гірко втішала й сама не вірячи у те, що мислить.
Немає тепер спокою у Назаровій хаті: плачі матері за синами, гіркі осиротілі почуття невістки, важкі думки батька, щоденні ридання дочки Оксани, яка прийде зі своїми синочками, а вони висядуть на лаві, як ті горобенята, і всіх треба нагодувати, одягнути, за кожним приглянути.
–
Що я без Івана тепер робитиму? – плаче Оксана. – Він же в мене золотий чоловік, лад у всьому давав і хлопцям також.
