І вони потім обоє реготали, як діти. Цей смішний випадок з мишею у його валянку не раз приводив до кпинів Мартина і веселого молодого сміху в товаристві друзів. Спочатку він ніяковів, а потім звик до цього і сам охоче розповідав товаришам свою кумедну історію.
Та недовго довелося молодій сім’ї бути разом: вибухнула війна з Японією, і Михайла призвали на військову службу. Довелося повоювати проти квантунської армії біля річки Халхін-Гол. Вагітну дружину додому на батьківщину доручив відправити вірному другові Мартину. Той з дорученням справився на відмінно: квиток придбав, в дорогу допоміг Софії зібратися, провів на вокзал та посадив у вагон, провіднику наказав, аби пильнував безпеку і здоров’я майбутньої матері. Софія аж розчулилася від такої уваги і турботи, прощаючись, змахнула непрохану сльозу:
–
Я вас ніколи не забуду. Писатиму, а ви мені все пишіть, що знатимете про Михайла, бо від нього до мене поки та звістка доб’ється.
А це ж війна, як там йому?
–
Не журися. Твій чоловік розумний, дарма голову в пекло не сунутиме. А що всім буде, те й йому. Молись Богу за нього, – розважливо вмовляв Мартин. Попрощалися тепло, як найрідніші люди. Потяг узяв Софію у своє неспокійне нутро, щоб цілий тиждень деренчати, скреготати і тривожно вистукувати гіркі мелодії. Усю важку дорогу жінка журилася і не раз плакала.
А мріяли разом із чоловіком приїхати у відпустку, народити дитя, воно й підросте, вигріється на рідному сонечку… Мріялося… Софія сумно зітхнула, прислухаючись до нового життя, що озивалося в ній… Неспокійне, жваве, дороге, до болю кохане.
*
* *
Михайлова родина зустріла невістку тепло і ніжно. Особливо брати Коля і Петро. Вони не давали взяти їй у руки навіть відро з водою. Якщо вона йшла до криниці, то обов’язково котрийсь із них вже й тут, як тут – і відро у дужих хлоп’ячих руках.
–
А тепер буду йти, розмахуючи руками? – ніяковіла Софія від такої уваги Михайлових братів.
–
Авжеж. Тобі так краще, – сміялися хлопці. – Михайло приїде, то спитає нас, чи тебе берегли і шанували, чи допомагали.
Це вони говорили, аби заспокоїти невістку, а якщо серйозно, то такі брати вродилися: небайдужі, добрі, щирі хлопці.
Наступив вересень 1940 року. Софія записалася у Звенигородську бухгалтерську школу, аби даремно не гаяти часу: все ж здобуде професію. Тепер вона разом із стецівськими дівчатами Дашею та Дусею винаймали квартиру у старих добрих євреїв у Звенигородці. Додому ходила дуже рідко: дорога неблизька, більше, ніж 17 кілометрів, та вже й важко було. Чекала від батьків передачі, які надсилали із Дашиним батьком, бо той брав коня у своїх родичів. Казав Софіїним батькам, коли їхатиме, щоб лаштували і вони передачу для доньки, йому було залюбки, бо жили дівчата дружно, ділилися усім, підтримували одна одну, оберігали вагітну сусідку, бо обидві ж були хуторяночки, як і вона. Навіть покумалися наперед, бо хто ж знав, що поява донечки обернеться для неї трагедією.
