–
Михайло ж звик, то і я звикну, – заспокоювала себе. Скрізь живуть люди, а серед них більше добрих, аніж злих.
Тиждень минув у дорозі. За цей час Софія аж зблідла і змарніла, без тепла й сонця рідного краю.
Магнітогорськ зустрів Софію вітром, снігом і холодом. Передбачливий чоловік приїхав зустрічати дружину з теплими битими валянками, кожухом величезного розміру. Загорнув її, як малу дитину, ще й у теплу у кліточку хустку закутав і повів до саней.
–
Ну, що ж ти мене кутаєш, не замерзну, – сміялася Софія.
–
Тобі смішки, а тут не зчуєшся, – зі знанням ситуації повчав чоловік, усміхаючись, – як відморозиш свого гарненького носика.
А в квартирі молоду жінку чекали гості. Познайомилися.
–
Я – Мартин, а це – моя дружина Маша. Вона росіянка, будеш вчитися в неї розмовляти по– тутешньому, – доброзичливо перший обізвався до неї, трохи старший за Михайла, світло-русий чоловік. Живемо ми тут дружно, один одному допомагаємо в чужій далекій стороні. Так що входь у наше коло. Сумувати за Україною будеш, звичайно, і за своїми рідними. А з’явиться маля, дасть Бог, всі смутки твої забере. А у відпустку Михайлову по
їдете, провідаєте родину. Та й знову сюди, бо тут у твого чоловіка гарна робота, він головний бухгалтер, під його орудою працює 15 рахівників!
–
Мартине, годі мене вихваляти, краще сідайте до столу, – несердито обірвав його Михайло. Йому було незручно слух
ати такі слова про себе. І потекли щасливі дні молодої сім’ї в чужому непривітному краї. Софія себе тішила мріями: швидко рік збіжить до відпустки, а там, в Україні, на неї чекають батьки, уся рідня, усе миле і дороге серцю: і річка, і левада, і стежки, щ
о солодко пахнуть травою і цвітом. Може, вдасться чоловікові перевестися в Київ? Он який же він розумний! Недарма Мартин його так хвалить. А коли не усміхнеться їм доля на рідній землі, то буду тут звикати, живуть же люди, – заспокоювала себе розважливими думками…
*
* *
–
Ох, і морозище шкребе, дістань мені будь ласка нові валянки, я їх сьогодні взую, бо ще й снігу нанесло кучугуру, – попросив жінку Михайло якось, збираючись вранці на роботу. Вона йому подала валянки і раптом завмерла. Її Михайло, взувшись у в
алянки, раптом ойкнув з переляку і вискочив аж на стіл.
–
Що тобі, Михайле? Болить? Дуже? Ти наступив на гвіздок? – допитувалася стривожена жінка – Чи, може, не дай Бог, на голку?
–
Миша, миша, – прошепотів він раптом, щосили намагаючись скинути з ноги валянок.
–
Оце так герой, хіба ж вона тебе з’їсть такого великого!? – уже розсміялася Софія. – Не бійся, миша з переляку вже пропала!
