Швидко минали години і дні на робочому місці, а вечори в гуртожитку, де були всі молоді і веселі, наповнені вщерть радощами, щасливим юним сміхом. Вони одразу всі здружилися, хоча і приїхали з різних областей. А більше було сільських, і, як і вона сумували за рідними сільськими краєвидами. Але коли збиралися всі разом після занять і роботи, їхній смуток поступався перед юністю. І тоді дзвеніли кімнати сміхом і веселощами.
Потроху юнка пізнавала світ інших професій. Виявляється, недалеко від гуртожитку є завод «Приладбуд» або ще його називали «Станкострой». Софійка всерйоз задумалася над зміною своєї професії, коли побачила зовсім молоду жінку з майже чорним аж синім обличчям
–
Дивися на мене, яка я стала після десяти років роботи в типографії, а прийшла сюди така, як зараз ти: молода, рум’яна, красива. Тікай звідси, доки в тебе і в твоє тіло не в’їлася типографська чума, – сказала робітниця.
Налякали дівчину ці слова. Вона твердо вирішила залишити типографію, тим більше, що хлопці й дівчата в гуртожитку вже домовилися за неї на заводі, уже й записали на курси токарівревольверників.
–
А я тебе не відпущу, шукай собі заміну, навчи її, як тебе вчили. Підготуєш складальника, потім іди собі, – сказав майстер.
Добре, що швидко знайшлася тямуща кандидатура… Тепер перед Софією відкривалося нове життя.
Вона з легким серцем стала ученицею на заводі, а там було гарно входити в нову справу, бо хлопці і дівчата свої-таки, з гуртожитку. Швидко звикла на новому місці і в колективі, добре опанувала професію токаря, незабаром почали їй платити заробіток вже не як учениці. Тепер дівчина могла і сама прожити, і відкласти якусь копійку.
Збиралася додому, бо знайомі стецівчани переказали, що мама Олександра народила хлопчика. Назвали Іваном. То ж для малого Ванька купила чотириколісного дерев’яного візочка і всяких штанців, сорочечок. Раділа дуже, що має ще одного брата, хоча й набагато молодшого. Але вона цим не переймалася. Іще не бачивши його ні разу, уже любила, намагалася уявити, який він.
*
* *
Удома її зустріла ніяковіюча мати (певно соромилася, що дочка вже дівка, а в неї на руках немовля). Та Софійка своїм щебетанням загладила її материнське хвилювання і ніяковість. Хата наповнилася радісним сміхом. Щаслива дівчина пригортала до себе братика, носилася з ним, співала колискової, приміряла сорочечки і штанці, які виявилися ще завеликими.
–
Та нічого. На весну підросте, будуть якраз, – щебетала. – А я ще накуплю усього гарного. Там у дитячих магазинах чого тільки немає! А ти рости, Ваню! Я буду тобі привозити усе гарне, як братикові Павлові.
