–
Коли ж ми підемо? – допитувалася
–
Не спіши з козами на торг! Устигнеш ще повчитися і наробитися.
Що день, то більший смуток огортав Софійку. Паша і її родина і не поспішали нічого змінювати у її долі.
Якось, коли господарів-родичів не було вдома, до неї зайшла сусідка.
–
Шкода мені тебе, дитино. Ти що, так і думаєш залишатися у няньках? Так і молодість твоя промине. Тікай від цього добра пошвидше.
Дівчата й хлопці вчаться в училищах, їм дають гуртожитки,
їм весело, а потім ще й роботою забезпечують. Ти хочеш так жити? Чи будеш нянькою?
–
Хочу вчитися, – прошепотіла. – Але що можу зробити? Вони мені обіцяють прилаштувати десь, та тітці усе не виходить.
–
А чого ж воно виходитиме? Не краще хіба держати безплатну наймичку в хаті? Завтра рано-ранесенько встань, коли ще всі спатимуть, і ми підемо щось для тебе шукати. Добре? Не проспи!
–
Добре! Не просплю, – зраділа дуже, бо вже почала втрачати надію на те, що колись вийде з цієї квартири і зможе стати самостійною.
А вранці навшпинечки, тихесенько ходила, щоб не розбудити Пашину сім’ю і її. Вийшла з квартири і постукала до сусідки. Та вже дівчину чекала, і вони пішли в пошуках училища.
Обійшли чимало, але всюди їх чекала невдача: уже набрали учнів або прийом закінчено. Лише в типографії Софійці усміхнулася удача.
–
Якраз нам треба наборщиків, – сказав немолодий чоловік з худим жовти
м обличчям. – Підеш?
–
Піду, а що треба робити? – зраділа дівчина.
–
Букви добирати до текстів. Ти ж азбуку добре знаєш?
–
Знаю.
–
От і гаразд. Документи я твої беру, а ти завтра вже виходь зранку на роботу о 7 годині. Сьогодні поселишся в гуртожитку. Ти ж приїжджа? Так?
–
Так.
–
Будеш спочатку учитися, а далі й працюватимеш. Навчання твоє проходитиме на робочому місці.
Радості дівчини не було меж. Але в Паші її повідомлення викликало незадоволення і навіть злість.
–
Оце так? Проворна яка, уже з’їжджаєш прямо сьогодні? А зі мною чому не порадилася? Я тобі чужа? Чужа? Ну, то й забирайся під три вітри, я більше тебе знати не хочу! І до нас дорогу забудь! Помічниця називається. Ти ще мені не віддячила, що в хаті своїй прихистила. Я ж на тебе понадіялася, що дитину поможеш поглядіти. Забирайся! – ще раз крикнула. Софійка тихенько вийшла, причинивши обережно за собою двері.
По дорозі до гуртожитку образи Паші неначе вітерцем знесло. Вона тепер була вільна і як на крилах летіла назустріч самостійному новому і цікавому життю в столиці. А далі полетіли дні за днями. Дівчина швидко опанувала нескладну професію наборщиці. Це було зовсім неважко для неї, що знала в селі і важчу працю.
