З хлопцями Терещенків цікаво завжди: вони і змія уміли зробити і запустити під захоплені вигуки дітвори, і човен обладнати, і запросити поплавати в ньому по ставку. Раділи дівчата-хуторяночки, Соня і Дуня, коли Борис особисто їм пропонував покататися на човні. Обидві подруги тоді світилися і сяяли від щастя: Софійка думала, що це заради неї він пригнав човна аж під хутір на ставок, а Євдокія думала так само. І обидві були щасливі, а надто тоді, коли він брав з собою гітару. Тоді ласкаві хвилі річки раділи, гралися-переливалися кольорами веселки, тихенько гойдали човен, і слухали гітару і чудовий спів юнака.
–
Ну, як же не закохатися в такого хлопця?!
Хіба тоді міг хтось із них подумати, що гримне війна над їхньою долею і найкращий в селі хлопець, військовий льотчик, так і не одружившись із своєю коханою?!
Зі вступом молодого Терещенка в льотне училище, подругам стало невесело на хуторі та й і в селі. Кожна пішла за покликом свого вибору. Хоча, правду сказати, Софійка не сама зробила його. Несподівано в гості з Києва прибула родичка Паша і загітувала дівчину поїхати з нею до столиці.
–
І що ти тут не бачила? Корів чи телят на фермі? А в Києві знайдеш собі роботу, яку захочеш. І парубка гарного – там стільки молоді!
А за кого заміж тут підеш? Усі гарні хлопці повтікали із села, роз’їхались по містах та новобудовах.
*
* *
І ось вони уже на другий день були з Пашею в Києві. А місто просто приголомшило Софійку.
А машин! А людей! Вона не встигала всім казати «Здрастуйте» А вони котилися і котилися суцільним нестримним потоком…
–
Здрастуйте! Здрастуйте! Дехто відповідав на її привітання, а хтось усміхався лише.
–
Не відставай! Загубишся! – гукала молодиця. І раптом:
–
А до кого ти вітаєшся? Може, когось знайомого зустріла?
–
Та ні, – зніяковіла дівчина. – Але вони не всі мені відповідають, і я вже втомилася, а вони все йдуть і йдуть.
–
Ти що здуріла? Хто ж у городі та ще й у такому, як Київ, вітається. От село! – реготала Паша. – Не вітайся більше, тут же всі чужі, не те, що у Стецівці, всі знайомі та ще й родичі через одну хату.
Софійці було ніяково, що з нею сталася така пригода, але, поки добилися до квартири родичів, все те вивітрилося.
У хаті в Паші було затишно, як у віночку. У колисці пищало немовля, і дівчина кинулася до нього, щоб забавити.
–
А можна його на руки? – спитала.
–
Чому ж ні, звикай, ще нагуляєшся, усе попереду, – загадково усміхаючись, відповіла молодиця.
Софійка не знала, що їй доведеться в родичів тільки й займатися тим, що няньчити хлопчика. Паша знаходила все якісь справи, залишаючи сина на дівчину. А та чекала, коли ж Паша поведе її по Києву, як обіцяла, коли ж вони підуть шукати роботу чи якесь навчання? Та летіли дні за днями, а вона усе ще залишалася нянькою.
