XV.
Прощавай, Прощавай! удвох нажилися та видно вже й досить!
Плюй, сволото, в Дніпро, хай кохану твою хвилі носять,
немов швидкий кур'єрський, дощенту набитий валізною шкірою
кобеліно! Дивись мені вслід, з презирливою гордістю щирою…
Не згадуй мене лихом за те, що ні неба, ні хліба,
подавись ти макухою з кроквами, все ж не вкусиш! Що, треба хіба?
XVI.
Досить нам на грудях рвати одяг, рвати нерви,
була я твоєю коханою, заслужила п'ять зірочОк стерви
– Жено, жено, не каменей, – просит в ужасе князь супругу, –
Приближается к ней, как сквозь бьющую в очи вьюгу,
Прикасается к ней, страшной, пальцами, как резцами,
древний грек…но мертвей камня, жинка, шевелит устами.
XVII.
Що, чи змерз? «Серце смажить глагол»? ось тобі так і треба! –
И задрала паросский подол, и регочет нелепо
И над ней поднимает меч Игорь, гневным лицом пылая,
Хочет мраморный кокон рассечь, а навстречь – вьюга смелая, злая:
Князь! рубаєш – рубай коріння спільне без зайвого слова
мене народив чорнозем, грунт, підзолиста моя мова.
XVIII.
Під час розлучення, війни, на безправ'ї ми раками бісимося
Кавунові скибкИ – мої діти ляжуть віялом – червоними місяцями!
Оживи и ударь по щеке! И сочту оскорбленье за чудо!
Вешней ивой в приречном песке разметайся! – В петлю лізь, іудо
краля, вареник, баштан, левада… смакуй мій словнИк,
мій прощальний Гоголь як борщ. Вже зглянусь – наллю ополОник.
XIX.
Витратив усе ти, пияк, і гроші і чоловіків,
але що ж ти не плачеш ніяк, пень, колода ти, засцяний вікінг!
Спільні діти – єфрейтори, поліцаї, козаки, гетьмани, вертухаї,
залишаться з матір'ю, ти ж все кричав, що фашисти вони і бугаї!
Хай же спершу тебе, а вже потім – мене проковтне половецькая раса
та й сльоза Олександрова, врешті, зблиснЕ, на крейдованій масці Тараса.
XX.
И кидается он, что есть сил, по обрыву к Сейму,
Как по лестнице, не касаясь перил… позвонок холодеет шейный.
Просыпаются в норах стрижи, птицы береговые,
С криком рвутся, спасая жизни, в потёмки ночные,
Смертоносный Игоря бег резким криком встречают,
Покидают укромный ночлег, чёрной стаей луну застилают.
XXI.
В этом крике стрижей ночном, в этом яростном беге,
Просыпается в Сейме сом, скользкий, илистый, пегий,
Тишь, крутя плавниками, рвёт, кружит воду речную,
Княжью голову водоворот поглощает хмельную.
И всё бешенство, и весь гнев, всю татарскую ярость
на супруги змеиный зев, злобы каждую малость
XXII.
Князь вливает в битву с речным ненасытным гигантом,
Водяная пыль, точно дым…лунный свет с птичьим гвалтом…
