— Стрибай! — крикнув Данило і, перш ніж опам’яталася Ярина, потягнув її за собою.
Данило гріб однією рукою, другою ж підтримував знесилену дівчину.
— Тримайся, Яринко, тримайся! — хрипів Данило.
Ярина була мов нежива, хвилі заливали їй обличчя,
тільки руки, наче в судомі, міцно обвивали Данилову шию. Нарешті він добрався до піщаної коси, підхопив Яринку на руки і важко побрів до берега. А дійшовши — не випустив її, а так і тримав, не знаючи, що робити зі своєю дорогою ношею.
Погляд Данила зупинився на рибальському курені, що стояв віддалік, наїжачившись очеретяними снопами, розкуйовдженими вітром. Грузнучи в піску, добрів до куреня, відхилив плетену мату і обережно поклав Ярину на широкий дощаний піл. Її лихоманило.
— Холодно тобі? — спитав Данило.
— Трохи, — ледь ворухнула пересохлими губами.
Данило никав по куреню, шукаючи, чим би вкрити дівчину. Нарешті надибав старе рядно, що висіло на почорнілому стовпі, накинув на Ярину і лише тепер помітив, що посередині куреня була невеличка ямка, викладена камінням, біля неї лежали дрібно порубані дрова й сірники. Він розпалив вогонь, і дим, похитавшись з боку в бік, потягнувся до віконечка, прорізаного в очеретяній стіні.
— Скинь плаття, хай просохне, бо замерзнеш, — скапав Данило й відвернувся.
Яринка послухала поради, й через хвилину-другу мокре синеньке платтячко пролетіло повз Данила. Він підхопив його і повісив на жердку. В куточку побачив кошика, витягнув з нього припорошену пляшку і в’яленого ляща. Самогон був смердючий, але міцний. Данило відпив половину и протягнув пляшку Ярині.
— Випий, Яринко, бо застудишся. — Він підняв її голову і приклав пляшку до вуст.
Яринчині зуби дрібно зацокотіли об скло, вона відпила і скривилася:
— Гидке... Я не можу, Даниле. Холодно мені, холодно...
Данило зірвав рядно з Яринки, вона тільки зойкнула, налив горілки в долоню і почав розтирати її тіло.
— Ой не треба...
Великі шкарубкі пальці немилосердно ковзали по грудях, по ногах дівчини. Яринка боялася розплющити очі, і тільки тоді, коли Данилові руки зачепилися за бретельки ліфчика й зірвали його, збагнула, що лежить перед ним майже гола. Вона схопилася, прикривши груди руками, шукала рядно й не знаходила. Потім побачила жагучі Данилові очі й до крові покусані губи й почула його шепіт:
— Я люблю тебе... люблю...
— Ні, ні! — кричала вона, борсаючись на холодному дощаному полу, відчуваючи, як полишають її останні сили. Данилові солоні губи впилися в Яринчині уста, і вона знепритомніла.
