* * *
Величезний човен розсікав високу хвилю. На купі очерету лежали три молодиці і журно співали. На веслах сидів Данило Прах — смаглолиций, вродливий, у засмальцьованому комбінезоні. Русявий чуб налазив йому на очі, і Данило повертав голову до вітру, щоб одкинув довгі пасма. Краєчком ока Данило бачив товсті литки молодиці у матроському бушлаті, і його чогось кидало в жар. Він одвертався і гріб з усієї сили.
— Ще якась русалка випірнула! — сказала молодиця в бушлаті, показуючи на маленького рибальського човника, що, погойдуючись на хвилях, перегинав ріку. Данило наліг на весла, щоб пересікти шлях душогубці.
— Яринко-о! — гукнув Данило.
Але вітер відніс голос кудись убік, і дівчина тільки махнула рукою. Була вона ставна, в простенькому платтячку, яке нещадно шматував вітер. Дівчина гребла стоячи, і Данило стежив, як вигиналось її тіло. Нарешті він порівнявся з душогубкою.
— Ти куди, Яринко? — запитав Данило, не зводячи очей з її красивого обличчя.
— Везу дідові обід, — відказала Яринка, стягуючи в тісний вузол довгі коси. Потім, взяла весло і вправно, по-чоловічому, розвернула човна до берега.
— А ти куди гребеш?! — накинулася на Данила жінка в бушлаті.
— Збився з курсу. — розсміялася кирпатенька.
— До неї не з таким мотором, як у тебе, під’їжджати треба, — додала пишногруда, підморгуючи Данилові. — За нею табунами женихи ходять — не проб’єшся...
— У нього ж і мову відібрало, як побачив учительку... Славна дівка: що поперед неї, що поза нею — кругом двадцять п’ять...
— На чорта вона тобі, Даниле, — розтирала затерплі ноги морячка. — Уже рік ходиш, а ще ж і не полоскотав, мабуть, га? Та кажи, не соромся.
Жінки розсміялися дзвінко, солодко.
— Не ваше діло, — буркнув Данило. — Нема у вас ніякої культури...
— А поцілувати дівку — це що, не культура?
— На цьому весь світ тримається, на любові, значить...
— Зайди до мене, — підморгнула подругам морячка, — то я тебе навчу культури... І тин же невисокий, і в хаті ж нікого нема... Позатуляю вікна, то й не знатимеш, коли день, а коли ніч...
— Щось таке мелете, ну вас...
* * *
Вітер сильнішав, і Данило відчув, що Яринка ніяк не могла добратися до берега, течія зносила човника на середину Дніпра. Весельце миготіло в руках дівчини, аж поки не зламалося. Не роздумуючи й миті, Данило скинув чоботи, щось гукнув молодицям і кинувся в чорну воду.
Важкими руками Данило загрібав під себе хвилі, ні про що не думаючи, не відчуваючи, як обтяжує його його комбінезон, він бачив лише Яринку. Добравшись до чинника, заліз у нього, схопив цурпалок, що залишився під несла, і почав гребти до берега. Хвилі кидали душогубку, як тріску, вода переливалася через низенькі просмолені борти, і човник тонув на очах.
