Яринка не бачила, як хтось відірвав од неї очманілого Данила й відкинув на долівку. Данило й сам не тямив, як опинився там. А коли зірвався на ноги, то побачив перед собою Івана Запорожного. Данило з усієї сили вдарив його в щелепу, аж хруснули пальці. Замахнувся знову, але не встиг, бо відлетів у куток, пробивши головою стіну куреня.
— Іди, — Запорожний відхилив очеретяну мату.
Данило зміряв його ненависними очима.
— Я тобі не прощу, Запорожний, — прошепотів Данило і пішов у руду піщану млу...
Яринка накинула на себе плаття і сиділа із застиглим переляком в очах.
— Мені страшно, Іване...
— Заспокойся...
— Якби ти не нагодився...
— Іди сядь біля вогню, — Запорожний посадовив її поруч і ніжно гладив ще вогкі коси. — Як він тут опинився з тобою?
— Потім...
— Ні, ти мені скажи.
— Човен мій перевернувся, і... він... приніс мене сюди... Ревнуєш? — лукаво подивилася на Запорожного. — Не треба, Іване... Де ти так довго був?
— Занудьгувала?
— А ти як гадаєш?.. Ну, не гнівайся. Нудьгувала... Де ж ти був?
— Два дні — дорога, день в райкомі — оце й уся мандрівка...
— Чого тебе викликали? — стурбовано подивилася на Івана. — Кудись переводять?
— Посилають. Доведеться прощатися з нашим лісництвом, — Іван встав, бо дим роз’їдав очі.
— Куди ж тебе посилають? — і собі підвелася Яринка.
— У степ...
— Директором радгоспу?
— Який з мене директор? — Іван обняв за плечі дівчину.
— Тоді пасти овець, — вирішила Яринка.
— Посилають садити ліс... на пісках...
— На пісках?! — перепитала Ярина. — Вони що, збожеволіли? Там же нічого не росте. То ж проклята земля... Ти, звичайно, погодився?
— А що робити? Треба...
— Так і знала. — Яринка легким порухом вивільнилася з-під Іванової руки. — Ти ж ніколи про себе не подумаєш...
— Наше діло солдатське, Яринко. — Іван спробував засміятися, але сміх вийшов якимось неприродним.
— Дуже зручна формула для безвільних людей, — сказала Ярина.
— Це я безвільний?
— Ти... Ти вже навоювався і намучився, хай тепер інші в тих пісках поживуть. Чому ти не відмовився?
— Не міг... Комусь же треба, Яринко.
— А чому ж ти про мене не подумав? Про нас?
— Я думав...
— Надовго тебе посилають?
— Та ні, скоро вернуся... Я ж не зможу без тебе...
— Дай гребінця, — попросила Яринка.
Вона відвернулася, і Запорожний бачив лише її маленьке рожеве вухо та крутий вигин стану. Іван рвучко повернув до себе Яринку, хотів поцілувати, але вона тримала білими зубенятами три чорні шпильки. Не виймаючи їх з рота, сміялася просто в обличчя збентеженому Івану.
