Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?
Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.
— Чого ви смієтесь? — поцікавився інструктор.
— Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.
— Ні, я прошу лише написати пояснення, — сказав інструктор.
— Навіщо? — враз посерйознішав Мірошник.
— Такий порядок.
— Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?
— Я мушу привезти ваше пояснення, — наполягав інструктор.
— Я писати не буду!
— Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...
— Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, — перебив його Мірошник.
— Я так і доповім, — сказав інструктор і демонстративно закрив теку.
* * *
Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.
— Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.
— Вдома давно був? — спитав Мірошник.
— Давно.
— А з Яринкою в тебе як?
— Ніяк.
— Не захотіла їхати з тобою?
— Не захотіла, Романе Олексійовичу...
— Співчуваю...
— Мені пора, — потиснув руку Мірошнику Іван.
Шофер загальмував.
-Колись навідаюсь до тебе, — пообіцяв Мірошник.
— Людьми пособіть нам, — нагадав ще раз Іван.
— Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, — наказав Мірошник шоферу.
Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:
-Скат спустив, товаришу Мірошник, — доповів міліціонер, — з вашого дозволу, прошу насоса.
— Будь ласка, — відповів Мірошник. — Куди їдете?
— Доставляю заарештовану, товаришу секретар! — Милентій показав на згорблену постать.
Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.
— Звідки ви? — запитав Мірошник.
— Із Семидолів, — десь у складках хустки заплуталася відповідь.
— Що ж ти натворила?
— Нічого, — відповіла Настуня, доправляючи хустку.
На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині
