— А я оце їду собі та й думаю, — сказав Ілько, сумно подивившись на довгогривих коненят з витертими мотузяними посторонками боками. І віжки в єдиній Ільковій руці теж були мотузяні...
— До Рибальського підвезеш? — запитав хлопець.
— Сідай, до Дніпра підкину, — посунувся Ілько. — Сам хто будеш?
— Лісничий з Кам'янки, — відповів, — Іван Запорожний.
— А я — Ілько Сторожук, — махнув батогом, — з Семидолів...
— А чого ж вас занесло в цей степ? — Іван подав кисета Ількові.
— Хліб чабанам возив на вигони. — Ілько спритно скрутив своєю єдиною рукою цигарку.
— Теж солдат? — кивнув Іван на порожній рукав Ількової гімнастерки.
— Уже третій рік вдома, — тихо промовив Ілько. — Всю війну в обозі з кіньми пройшов... Ой і навозився ж! Кухні волочив за полком, снаряди, поранених возив, інтендантів і трофеї... Було...
Запорожний дивився на маленьку згорблену постать Сторожука і відчував у цьому «було» важке солдатське життя їздового.
— А ти звідки йдеш? — поцікавився Сторожук.
— У райком викликали.
— На сповідь? — легенька посмішка торкнулася неголеного обличчя Ілька.
— Та ні, на балачку.
— Якщо на балачку, то жити можна, — міркував Ілько, — бо й догану міг Мірошник припечатати... Мені торік записали.
— За що?
— Та-а, — пригасив об люшню цигарку Сторожук, — за той, значить, лібе... зараз скажу... за лібе-ралізм. Точно. За лібе-ра-лізм. Це таку мені політику підшив голова сільради Кирило Швайка.
Похмурі осінні хмари все нижче нависали над степом. Зривався вітер, шарудів пісками, ще не маючи сили здійняти їх і жбурнути в небо, на доля, в очерети, людям ї вівцям в очі...
— Суне, — зітхнув Ілько і накинув стару плащ-палатку на свої й Іванові плечі. — Ти де служив, Запорожний?
— Льотчик я, — відповів Іван. — На винищувачі літав.
— А молодий, — зауважив Сторожук.
— Ще два роки війни захопив після училища...
— Чого ж в кадрах не залишився?
— По чистій списали... збили мене над Бреславлем у сорок п’ятому... після госпіталю й відпустили. — Іван знову дістав кисета. — Ще по одній закуримо, та. й піду. Спасибі, Ільку, що підвезли.
— Скільки того діла...
Вдалині виднілися важкі сірі хвилі ріки. Думав Дніпро відгородитися від степових вітрів очеретами та лозами, одначе, коли вони налітали шаленим вихором, не було їм спину... Тільки придніпровські ліси вгамовували ці буревії. По краях стояли дуби та сосни з обламаним гіллям, з обчухраною корою, наче солдати на передовій, приймаючи на себе перші атаки вітрів. Багато їх уже лежало з вирваним корінням і жовтою живицею — останніми сльозами...
