Але на цьому процедура складання угоди не закінчилася. Матвій узяв сокиру і подав Івану.
— Роби першу зарубку, — показав на ганок, — на отому стовпчику.
Іван з викликом поглянув на Матвія, усміхнувся Марті, і гостре лезо врізалося в стовп.
— А тут будуть мої роки...
* * *
А за столом:
— Скільки ж йому?
— Та років тридцять, певно...
— Двадцять вісім. То війна йому чуба посріблила. Льотчик.
— Та ну?
— Максим казав... Славний хлопець.
— Ото його Ольга і притаковила в себе... Дав би бог. Марту ж хоч сьогодні під вінець...
* * *
— Дванадцять танків на нас ішло... Ми пропустили їх, а потім — прямою наводкою в борти — р-раз!
— А ми свою «сорокап’ятку» тягнемо... Ні машини, ні коней, повпрягалися хлопці...
— Підбили одного, другого, коли мій баштовий кричить! «Пантера»! Я...
— А ми, значить, тягнемо... Коли дивимося — іде на дорозі колона... Розвернулися і... за твоє здоров’я...
— Врізали ми по тій «пантері», аж дим пішов...
* * *
— То листа б написала, може, в нього батьки ще живі, хай би Юрка забрали, все тобі легше було б...
— Та не знаю, куди писати... Район забула... Наче Талди якийсь Курган чи ще щось... Одне слово, Казахстан...
* * *
— На карті я тобі що хочеш намалюю — і ліс, і природу всяку, а тут воно не ростиме.
— Спробуємо.
— А звідки ж той торф будуть возити?
— З Полісся, баржами по Дніпрі...
— Марна затія, який вже то ліс на привезеній землі.
* * *
— Нікуди я, Максиме, не піду...
— Щось сказати хочу. Вийдеш, Марто?
— Ні.
* * *
— Я дев’ять грамот Верховного маю... А дві десь пропали в госпіталі...
— У мене шістнадцять. В скрині лежать. Лічно підписано: «Сталін».
— Давай за танкістів!
* * *
— А Марта з нього очей не зводить...
— А вона йому наче без вніманія.
* * *
За столом і не помітили, як старий чабан встав і пішов до хати. Допивалися чарки, велися нескінченні розмови, і раптом заграла скрипка. Стихло. Стояв на порозі чабан, притиснувши до підборіддя стареньку скрипку, і грав. Довгі вузлуваті пальці ніжно обхопили тоненький гриф, дідові вуса переплелися зі струнами, і по них ковзав саморобний смичок. Тихі вогники загорілися в очах чабана, і весь він світився. Іван ледь уловлював мелодії якихось забутих пісень, які переходили одна в одну. Пройшовши через серце чабана, вони вже не були піснями, а його власним творінням. Іван зрозумів, що мелодія народжувалася зараз, скрипка розповідала про степ, мабуть, вечірній, трохи сумний, і про отари овець, бо чулися звуки тронки. Завмирав десь далеко-далеко останній акорд, але чабан повернув його бурхливими переливами радості. Може, сто веселих танців зараз вміщалися в скрипці, і з них чабанові руки творили один.
