— І-і-і, ех! — сплеснув долонями Парамон, підхопив Марину, і вони закружляли в танці.
Кинув свого кашкета об землю Матвій і, моргнувши своїм єдиним оком Ганні, пішов по колу. Штовхнула ліктем Івана Ольга і, взявшись у боки, попливла по подвір’ю. Іван то наздоганяв її, то відпускав, щоб потім навприсядки перестріти. А Парамон, випнувши груди, крутився колесом, відкидав чортзна-куди свої ноги, ляскав руками по халявах, по животі, по Марининих стегнах і чомусь приказував:
— Асса-а! Асса-а!
— Марто, давай до нас!
Марта не вміла танцювати. Тобто вона думала, що не вміє, бо ніколи їй не доводилося танцювати. Підхоплена загальним весіллям, вона нерішуче підвелася, але через мить якась сила відірвала її од землі. Це був перший танець Марти, відколи вона народилася на світ, але танцювала так, ніби все своє життя тільки те й робила. Це вміння було закладено в її єстві природою, такої пластики і гармонії рухів не можна було навчитися. Коротенька широка Мартина спідничка надувалася парашутом, Максим бачив стрункі дівочі ноги, і світ йому йшов обертом: як би він хотів зараз бути на місці Івана, щоб перед ним отак танцювала Марта в щасливому самозабутті.
* * *
— Ой десь тут, тутечки,
Розгубила овечки! І-і-х!
* * *
— Ой куди ж я забрела,
Що не видно вже й села! Е-е-ех!
* * *
— Ой не видно меї хати,
Де ж я буду ночувати! Ех, давай, давай, давай!
* * *
— Асса-а! Асса-а!
— Відчиняй світлицю, мати,
Прийшли свати заміж брати, е-ех!
* * *
— Ой заграйте, музики,
В мене циці великі! І-і, ех!
— Асса!
Давно не було так весело на Овечому хуторі...
«Тепер я буду жити в інтернаті і ходити до школи. Мене прийняли до п’ятого класу, бо вчителька, коли перевіряла, сказала, що я все знаю. А я не знаю, навіщо люди придумали війни, не знаю, скільки на небі зірок і хто вчить людей писати вірші. І ще не знаю, чого Карагачевий Максим бігає за Мартою Заклунною, наче ягня...»
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Ні в кого в усьому районі не було такої бідарки, як у дільничного міліціонера Милентія Магура. Пофарбував її Милентій синьою фарбою, голоблі і дуга теж були сині. Сидіння кріпилося до високих ресор, зроблених з першосортної сталі, бо вони не гнулися навіть під вагою Милентія, який у повному спорядженні важив сто десять кілограмів. Але особливо пишався Милентій колесами: ліве було від старої півторатонки, а праве від емки, тому завжди здавалося, що перекошена бідарка ось-ось перекинеться. Та Милентій так приловчився сидіти на ній, що жодного разу й не випав з бідарки, навіть у тих випадках, коли інший би й на возі не влежав. Бідарку тягнув за собою то чвалом, то риссю, залежно від обставин, сивий кінь, смирний і вгодований, бо ні хазяїна, ні його не зобиджали в навколишніх селах. Кінь був розумний, знав усі дороги, варто лиш Милентію назвати село, а він уже сам знав, куди повертати.
