Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю — мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.
— Як сонце...
— І живуть десь люди!
— Аж їсти жалко...
— На те він хліб, щоб їсти...
— Мамо, дай мені шматочок...
— Сідайте вже, — припрошувала Ольга.
— Вип’ємо за Марту, — сказав Іван.
— Щоб щаслива була та здорова.
— Дай боже!
Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров’я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.
Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.
— Може, сто літ у цьому степу стоїть наш хутір, — промовив чабан, — сто літ ми пасемо тут овець. Колись нас було більше, зараз — оце ми всі тут... Дехто ще до війни забрав дітей і подався в села, інші не повернулися з фронту, а ми живемо. Не скажу, що легко нам, нема достатку, але є воля, є рідна земля, яку захистили наші сини... Сьогодні для мене добрий день, бо прийшов до нас жити ще один чоловік. Каже Іван, що буде садити ліс на цих пісках. Нічого тут не виросте, Іване, але, якщо і не зробиш нічого, то буду я тобі дякувати хоча б за те, що хотів ти зробити людям добро. Ото з приїздом і за твоє здоров’я.
— Ти пробач, не хотів тебе образити, — потягнувся чаркою до Івана Карагач. — Поїдеш, то не згадуй лихим словом.
— Куди ж я поїду, Матвію?
— Поїдеш, поїдеш, — впевнено сказав Карагач. — Хіба тут може жити культурний чоловік? Одне слово, ферштеєн...
— Ні в жисть! — підтримав Карагача Парамон.
— Треба жити, — промовив Іван. — Треба.
— Знаєш, Іване, якщо проживеш отут на Овечому рік, то... то, — щось довго вирішував Матвій, — то я віддам тобі свого трофейного мотоцикла марки «цундап». Відремонтую і віддам! По руках? Ферштеєн?
— Згода, — Іван ляснув рукою по широкій долоні Карагача.
