Марта теж вийшла на ганок: хотілося і їй підійти до машини, але, побачивши Парамона, зупинилася біля хати Карагачів. Матвій Карагач сидів біля розібраного мотоцикла і жував великого жовтого огірка.
— Що там, Марто? — Карагач підійшов до паркана і виглянув у степ.
— Хтось приїхав.
— Зараз подивимось, їздять тут усякі. Ферштеєн? — Матвій Карагач блимнув своїм єдиним оком і пішов до хати.
Вийшов Карагач у гімнастерці з петлицями танкіста, з орденом Червоної Зірки і кількома блискучими медалями — одягав форму лише у виняткових випадках. Чорна пов’язка закривала йому око, і Карагач був схожий на пірата.
— Зараз розберемося! Чому не доповідають?! — Карагач був напідпитку, але тримався на ногах твердо. — Ходімо!
За подвір’ям войовничий запал, певно, полишив Матвія, бо, відкашлявшись, він заспівав:
Броня крепка, и танки наши быстры...
— О, тут і солдати є! — сказав Іван, побачивши Матвія.
— Це мій батько, — ніби вибачаючись, мовив Максим.
— Як прийшов з фронту, то кожного дня в чарку заглядає, — зітхнула Ганна.
— Здравія желаю! — приклав руку до козирка Матвій. — Гвардії старшина Матвій Карагач. Ферштеєн? Хто будеш? — звернувся до Івана.
— Я — лісничий. Іван Запорожний.
— Брешеш! Чого приїхав? — допитувався Карагач.
— Ми тут організовуємо лісництво, — пояснив Каїтан.
— Що?! — приклав руку до вуха дід Опанас.
— Лісництво, — повторила Валя. — Хочемо, щоб тут ліс був...
— А на біса мені ваше лісництво?! — сказав Карагач, дзенькнувши медалями.
— Подуріли люди, — зітхнув дід Опанас.
— «Броня крепка-а», — затягнув Карагач, вирішивши, що ці розмови не варті його уваги. До нього підійшов Максим, щось сказав тихо. Карагач обняв рукою сина і пропік злим поглядом прибульців. — А вони мені не указ! Я п’ю, бо душа моя горить... Горить моя душа, і жизнь кінчається. Ферштеєн?
— Іди, Матвію, поспи, — просила Ганна.
— Нікуди я не піду! — Карагач відвів руку дружини — Хай він мені скаже, за що я кров проливав?! Щоб сидіти в цьому степу і ждати, поки піском позасипає? Чи овець вам пасти? Щоб вони виздихали! — Карагач майже впритул підійшов до Івана. — Чого приїхав?
— Відсиділися по Ташкентах, а тепер командують та на машинах баб катають! — сказав Парамон і теж підійшов до Івана.
— Чого ви причепилися до людини? — втрутилася Ольга.
— Матвію, іди додому! — тягнула чоловіка Ганна.
— Геть зі степу! — кричав Карагач.
Марта немов з-під землі виросла перед Карагачем.
— Не треба, не треба лаятись, дядьку Матвію!
Запорожний мовчки підійшов до машини, вийняв звідти чемодан і клунок, потім дістав якийсь довгий пакунок, загорнутий у вогкий брезент. Карагач мовчки стежив за ним.
