— Що? — вирвала руку.
— Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...
— Живіть собі...
— Кожна жива душа пари шукає, Марто. — Парамон уже не випинав груди. — І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...
— Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? — перебила Марта.
— Я — чоловік військовий, Марто, вдівець, — говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, — ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...
— Відчепіться, дядьку, від мене.
— Ну, дивись, — промовив Парамон. — Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...
Марта заніміла, нічого не могла сказати жовтоокому Парамону, вперше в житті відчула себе приниженою і беззахисною в цьому степу.
* * *
Віліс мчав просто по цілині. На піщаних переметах його підкидало, і Валя мимоволі чіплялася за Івана. Поруч з шофером дрімав Степан Стратонович Каїтан. Його велика кудлата голова теліпалася на в’язах наче чужа.
—Здається, приїхали, — сказав, гальмуючи, шофер. Іван вийшов з машини: попереду стояв маленький хутірець — кілька глиняних хат з кошарами і хлівами, вкритими очеретом. Каїтан теж сповз із сидіння, потягнувся, протер очі.
— Оце і є твій Овечий хутір, Запорожний.
Над степом пролетів зі свистом винищувач. Валя помітила, як змінився вираз обличчя Запорожного.
— Твої, Іване? — запитала.
— По сусідству зупинилися, — сказав Каїтан, — нудьгувати не будеш...
— Я вже своє відлітав, — промовив Іван. — Давайте до хутора поїдемо, чого ж ми стоїмо?
— Я хочу взяти пробу грунту, — сказала Валя, виймаючи з машини лопату.
Іван швидко викопав глибоку ямку, зернистий пісок осипався. Каїтан взяв у руку грунт, пропускаючи крізь пальці.
— Містика! Десять сосон тут ще можна виростити, якщо привезти торфу і поливати, а ліс — пробачте.
— Сімдесят сантиметрів до вологоносного шару, — повідомила Валя, вимірявши глибину ями.
— Треба вирощувати ліси там, де вони ростуть, — провадив далі Каїтан, — а не загрібати народні гроші в пісок.
— Але ми, Степане Стратоновичу, проводили досліди і досить успішно, — заперечила Валя.
— То досліди, — буркнув Каїтан.
— Навіщо ж ви мене сюди привезли? — запитав Іван. — Треба було сказати в райкомі. Ви ж заступник начальника облземвідділу.
— Я — людина маленька, тиха... Хто мене слухає? — махнув рукою Каїтан, — О, тебе вже йде вітати народ, Іване.
Справді, до машини наближалися мешканці Овечого хутора. Першим ішов Максим, за ним вела за руки тринадцятирічну Ганнусю і смаглявого, вилицюватого хлопчика з вузенькими чорними оченятами Марина Гомон. Поруч з Ольгою шкандибав дід Опанас. Поважно, випнувши груди, ішов на своїх пружистих ногах Парамон Чарій (він завжди так ходив, коли бачив перед собою жінок). Потім вийшла зі свого подвір’я Ганна — мати Максимова, на ходу розв’язуючи фартуха.
