— Їдьте, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний Каїтану. — Я вже тут сам...
— Утопія, — пробурмотів Каїтан, сідаючи в машину. — Жаль мені і тебе, Іване... і себе жаль...
— Ми приїдемо з Мартинюком, — пообіцяла Валя. — Чекай... Зараз я нічим не можу тобі допомогти...
— Їдьте, — промовив Іван, — їдьте...
Віліс рвонув з місця, наче зрадів, що не доведеться йому залишатися на цьому непривітному хуторі.
— А ти чого не поїхав? — здивувався Матвій. — Таку бабу тому залишив...
— Тобі що, заклало? — шарпнула його за рукав Ганна. — Ліс чоловік приїхав садити.
— Ти нам хліба привези! — крикнула на весь степ Марина, не випускаючи дітей. — На одній бринзі живемо!
Вилицюватий хлопчик заплакав.
— Он діти плачуть! — знову завівся Карагач. — Геть з мого степу, тилові щури! Ферштеєн?
— Геть з нашого степу! — кричав і собі Парамон.
Іван на якусь мить розгубився, а потім скинув кітель
і рвонув обома руками майку: його засмаглі груди були перетяті червоними рубцями. Карагач закліпав очима. Відійшов убік Парамон.
— Ой боже ж мій, та він же увесь постріляний! — заголосила Ганна.
Іван одягнув кітель, взяв свої речі і пішов до хутора.
За ним поволі потягнулися мешканці Овечого.
— Образив хлопця, — з докором сказала Ольга Матвієві.
— Ще й Парамон дурний: «Геть з нашого степу!» — зітхнула Ганна.
— Я ж не знав, — виправдовувався Парамон. — Матвій перший почав.
— Помилка вийшла, — буркнув Карагач. — Ми — солдати, помиримося.
— Треба ж його десь прилаштувати, — сказала Ганни. — Може, ти, Ольго, візьмеш? У тебе хата на дві половини.
— Можна й до нас, — відповів замість дочки старий чабан.
Біля крайньої, Карагачевої, хати Іван зупинився.
— Он до тієї хати йди! — гукнув дід Опанас, показуючи на своє подвір’я. — Марто, проведи.
Марта і Максим взяли Іванові речі і принесли на подвір’я.
— Отут будеш жити, — показала на ганочок Ольга. — Ніхто тобі не заважатиме, хід окремий.
— Спасибі.
— Тебе Іваном звати? — поцікавилася Ольга.
— Іваном.1
— Іваном звати, — голосно сказала Ольга мешканцям Овечого, які вже зібралися тут.
Марта відчинила двері, пропустивши вперед Івана. Кімнатка була невеличка, але затишна.
На вікнах вишивані рушники, на стінах — карточки, залізне вузьке ліжко, старенький столик та довга лава — оце й усі меблі.
— Подобається тобі? — запитала Марта. — А ми там будемо жити, — показала на двері, що вели до сусідньої кімнати.
— Я вам дуже вдячний, — усміхнувся Іван.
— Каже: «Я вам дуже вдячний», — передавала. Іванові слова, заглядаючи у вікно, Ганна. — По хаті ходить... Сміється... Веселий солдат у тебе на постої буде, Ольго... Жонатий?
