Хроня побіг до нього. Птах лежав, не ворушачись, із заплющеними очима.
— Що, здох? — спитав Рекс.
— Зараз побачимо, — Хроня підняв птаха, приніс до багаття.
Набрав у металеву кружку снігу, розтопив і спробував напоїти крука. Крук ковтнув раз, вдруге — і випив усю воду. Потім розплющив очі і сів, крутячи головою.
Хроня покришив йому хліба. Крук, косячи оком на Рекса, поклював усе до кришки.
— Мабуть, охляв від голоду і холоду, — сказав Хроня.
— Кра-а-а, — хрипко сказав крук.
Бачачи, що він оговтався і вже не падає на хвіст, Хроня почав збиратися. Крук намистинками своїх чорних очей стежив за кожним Хрониним рухом. Закинувши на плече свій скарб, Хроня подивився на крука:
— Може, він хоче з нами?
Наче зрозумівши, крук розправив крила, побіг по снігу, злетів і сів Хроні на плече. Він був легенький, як пір’їна.
— Ясно, — сказав Хроня. — Ну що ж, приймаємо в компанію!
І вже втрьох вони помандрували далі.
Шлях вів уздовж лісу. Коли доводилося йти нетоптаним снігом, Хроня набирав його повні черевики. Взуття намокало, і ноги мерзли. Черевики були на розмір більші — на інші Хроня не розжився.
Вже добряче стемніло, коли вони добралися до невеличкого села. Хроня поторсав двері першої хати — вони були замкнені.
Хроня хотів було рушити далі, аж раптом крук, який перед тим кудись полетів, сів знову йому на плече. У дзьобі він тримав ключа.
— Це що, від хати? — здивувався Хроня. — Ну ти даєш!
— Кра-а-а! — сказав крук.
Ключ підійшов. Мало того, в цій хаті все стояло неторкане. Наче господарі щойно вийшли кудись. Хоч шар пилу вказував на те, що в хаті давно вже ніхто не живе.
Рекс обнишпорив усі кімнати, позаглядав у всі закапелки, але нічого підозрілого не знайшов. Зате знайшов майже нові теплі черевики. Він приніс їх до кухні, де Хроня лаштував вечерю.
— Ану, поміряй, — сказав Рекс, кидаючи черевики.
— А якщо вони з радіацією? — завагався Хроня.
— Та, може, вона вже вивітрилася, — почухав лапою за вухом Рекс, який уявляв собі радіацію чимось подібним до смороду.
— Це ми що, вкрадемо ці черевики?
— Яке вкрадемо? Яке вкрадемо?! — обурився Рекс. — Та тут же ніхто не живе вже сто років! А якби й жив, то невже б пошкодував якісь старі черевики… та пальто?
— Яке пальто?
— Таке пальто! — Рекс зник і повернувся, тягнучи пальто зі штучним хутряним коміром. — Клас!
Пальто дійсно було тепле, товсте і з усіма ґудзиками. Хроня подивився на своє благеньке обтріпане пальто і засунув руки у рукави.
— Ррргм, — втішено сказав Рекс. — А може, воно з радіацією ще більше грітиме?
