— Я що тобі — Чмак, чи що?! — обурився Хроня.
— Давайте вечеряти, — перевів розмову на інше Рекс.
Хроня на кухні знайшов у бляшаних баночках різні залишені господарями припаси.
Крупи та борошна, правда, струхлявіли. Але в одній банці було трохи чаю, а ще у комірчині знайшлося з десяток рибних консервів. І вони виявилися нічого. Принаймні, так сказав Рекс, вилизуючи бляшанку.
А в щільно закритій кришкою керамічній діжечці Хроня знайшов обмолочену пшеницю — видно, господиня на кутю тримала.
Крук наївся досхочу, ще й про запас Хроня взяв величеньку торбинку.
Вкладаючи її до заплічника, хлопець задоволено сказав:
— Тепер ми нашого орла відгодуємо!
Спати вони вклалися у спальні, влаштувавши у ліжку гніздо з ковдр та усіх подушок, які познаходили.
Добре зігрівшись і вже засинаючи, хлопець пробурмотів:
— Рекс, мене будити, тільки якщо я почну світитися!
Вранці Рекс вибіг надвір, аби поглянути що і як, та за мить ускочив до хати:
— Вставай швйдше, ходи, щось покажу!
Біля хати попід вікнами сніг був покреслений двома паралельними борозенками.
— Чмак! — сказав Хроня. — Він нас знайшов!
— Умгу, — похмуро буркнув Рекс. Тоді пішов слідами, які вели у сад.
— Чма-ку-чма-ку-чма-ку! — закричав Рекс. — Стривай, я до тебе ще доберу-у-усь! Попадися мені лише!
— Треба швидше вибиратися, поки він знову тих голомозих не привів, — сказав пес Хроні. Хлопець і пес не барилися.
Замкнули двері. Ключа кудись відніс крук. За хвилину друзі вже вийшли на шлях.
Розділ V. ДЖОХАР. ПОКИНУТЕ МІСТО
Година швидкої ходи — і перед ними забовваніли коробки міських багатоповерхівок. Підійшовши ближче, Хроня вражено зупинився.
Перед ними було МЕРТВЕ МІСТО.
Сніг лежав на дахах, на балконах, у проймах вибитих вікон, на дитячих майданчиках. І трохи висвітлював чорні провалля порожніх віконних рам та роззявлені роти під’їздів.
Пригнічені побаченим, Хроня з Рексом довго шукали потрібну вулицю.
Нарешті знайшли табличку з назвою.
— Вул. Леніна, — задерши голову, прочитав Хроня. — Це тут.
Хлопець витяг із кишеньки заплічника папірця, на якому записав адресу. Хоч адресу ту давно знав напам’ять.
— Будинок тридцять один, квартира двадцять три, — прочитав він уголос.
Сніг перед цим будинком був потоптаний.
Хроня зайшов до під’їзду. Ліворуч, біля вхідних дверей прибиті дві цифри з білого металу: 23.
Хроня постояв, дослухаючись. Потім притулив вухо до дверей. Йому почулося, наче за дверима хтось дихає. Шерсть на Рейсовому загривку наїжачилася, і пес загарчав.
