— Я багато чого знаю, — помітивши Хронин подив, сказав Пек. — Але не все кажу. Ми ще зустрінемося. Тоді й вуглинку віддаси. З Зони її виносити не можна. Ну, час рушати.
У Хроні на язиці крутилося багато запитань. Наприклад, яке це таке ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ? І які предки? Але Пек рішуче подав йому заплічника і підштовхнув до дверей.
— То ми пішли, — сказав Хроня.
Він хотів попрощатися і з Цуром, але той не відривав погляду від екрана телевізора: там саме вілларібівці змагалися з віллабаджівцями, хто швидше вимиє засобом «Фейрі» величезну сковорідку.
На обрії вже рожевіло, коли Хроня з Рексом рушили в дорогу.
Вийшовши на розчищений шлях, вони простували ним, зрідка ховаючись від зустрічних машин.
У ярузі зупинилися перекусити. Отут Хроня вперше випробував вуглинку. Кинув через плече — і на снігу запалало багаття. Горіло рівно стільки, скільки їм потрібно було, щоб обігрітися. А коли вогонь згас — вуглинка лежала собі така, як була.
Під вечір вони натрапили на якийсь будинок. Він був забитий дошками, але їх уже хтось відривав. Тому Хроня легко відчинив двері. В кімнатах було холодно і незатишно, хоч деякі меблі у хаті залишилися.
Хроня кинув вуглинку до печі — і за мить у ній вже палав вогонь.
Хроня поклацав вимикачами — світла не було. В одній із кімнат стояло два залізних ліжка з подушками і ковдрами, які дивом уціліли. Хроня притяг постіль до кімнати, де горіло в печі, кинув на підлогу — і Рекс задоволено простягнувся перед піччю.
Ніч минула на диво спокійно. Ніхто їх не потурбував. Тому вранці вони прокинулися бадьорими і з гарним настроєм.
— Ррр-гм! — прочистив горло Рекс. — Від чого там у собак гарна й густа шерсть?
— Від сала з цибулею! — весело сказав Хроня. — А ти що думав, від «Педіґрі»?
У хаті було повно всякого залізного посуду, тож Хроня з Рексом поснідали смаженим салом із цибулею.
— Ну що, залишимо сковороду віллабаджівцям чи помиємо? — спитав Хроня.
— Помиємо! — вирішив Рекс.
Знову рушили в дорогу, перед тим уважно обдивившись сліди навколо хати. Чужих не було.
Близько полудня підійшли до лісу.
— Перекусимо, чи що? — спитав Хроня. — Тільки відійдімо далі від дороги.
Коли вже закінчували їсти, на дерево біля них сів великий крук. Чорне лискуче пір’я на краєчках крил і хвоста посіріло — видно, від старості. Крук мовчки дивився на Хроню.
— Хоче їсти, напевно, — сказав хлопець і кинув крукові трохи хліба.
Але крук раптом заплющив очі і беркицьнувся прямо в сніг.
