Залізні зелені дверцята біля брами до сусіднього будинку відчинилися. З них вийшов чоловік в окулярах з велосипедом.
Побачивши таксиста, він привітно сказав:
— О, Віталік, ти шо тут дєлаєш?
— Та ось пацана привіз — родичів шукає.
— Какіх родичей? — повернувся до Хроні чоловік.
— Скажіть, будь ласка, тут не жили у вас сусіди, у яких дочка була… Ну, і що потім у Чорнобиль переїхала? — спитав Хроня.
— А-а, да, жилі оні тут, — чоловік в окулярах показав на покинуте подвір’я.
«От і все», — майнуло у Хрониній голові.
— А де вони зараз? — все ж запитав він.
— А хто єво знаєт… Оні давно дом продалі і не то квартіру купілі, не то переєхалі куда-то…
— А прізвище їхнє як було, не знаєте?
Чоловік гукнув у двір:
— Лариса, как фамілія етіх наших сосєдєй била, не помніш?
З хвіртки виглянула кучерява жіночка.
— А шо такоє?
— Та от пацан спрашиваєт.
Жінка наморщила чоло:
— Как ето, как ето… Мельничук… Не, Мельниченко… Не, просто Мельник, по-моєму. Точно не помню. Ані шо, твої родственнікі?
— Так, — кивнув Хроня.
— А-а-а, — розуміюче протягла жінка. — Оні уже давно тут не живут!
— Спасибі, — сказав Хроня і рушив вулицею.
Таксист зітхнув, сів у машину і поїхав. Чоловік в окулярах подивився їм услід, сів на велосипеда і поїхав у протилежний бік.
Хроня вузьким проходом під стіною рибартілі вийшов до моря.
Воно лежало перед ним — спокійне і неозоре, таке велике, аж перехоплювало подих. Білі баранці хвиль бігли до берега, то зникаючи, то з'являючись знову.
Хроня сів на пісок і розшнурував кросівки. Підкотив джинси і ступив у прозору зеленкувату воду. Вода була ще холодна.
Хроня повернувся на берег і сів на перекинутого догори дном човна. Потім вийняв глиняну фігурку Пра, поставив біля себе і сказав:
— Ну, от ми й на морі!
Рекс підійшов до нього, поклав голову хлопцеві на коліна і промовив:
— Не журись, ми їх все одно знайдемо!
Хроня посміхнувся і погладив жорстку Рексову шерсть:
— Обов’язково знайдемо!
Вітер повернувся — почав дути з берега. Він розкуйовдив Хрониного чорного чуба і почав штовхати хвилі від берега.
Глиняна Пра дивилася, як вітер зривав піну з їх вершечків, і, стрибаючи, ніс Хронин віддих туди, далеко за море, через ще більше море, через пустелі з висохлими колючками, до спекотної Африки, де, може, папуга Фері, стріпнувшись на пальмі, скаже:
— Щось мені запахло чимось знайомим.
У небі над морем ширяли і тужно скрикували білі морські чайки.
