Навчений Сашком, він по дорозі наміняв дрібних грошей — по одній і по дві гривні.
Лойчі був на місці. Він присвиснув, побачивши нового Хроню, і сказав:
— Бачу, бабло є!
Хроня вже знав, що бабло — то гроші. Він витяг пожмакані папірці:
— Та ось, назбирав трохи. Вистачить?
— Давай сюди… — простягнув руку Лойчі. — Чекай тут.
— Більше ми його не побачимо, — шепнув Рекс Хроні на вухо.
Але на цей раз пес помилився.
Невідомо, як і з ким домовлявся вокзальний мафіозі, але привів Хроню до довгого потягу, який стояв у тупику. На вагонах були таблички: Київ — Бердянськ.
З вагона вийшла непривітна худа провідниця.
— Ну? — похмуро спитала вона, впершись кулаком у бік.
— Мені до Бердянська… з собаками… — І Хроня розповів їй приготовану легенду про батьків, від яких він відстав на станції, бо вийшов погуляти з собаками, а вони втекли. Поки ловив — поїзд рушив. А батьки чекають його в Бердянську, бо вони туди переїжджають на постійне місце проживання…
Та провідницю Вєрку не цікавили легенди.
— Гроші у тебе є? — суворо спитала вона.
— Та є трохи, — сказав Хроня. — Я, тьотю, можу за ціле купе заплатити. І ми з нього навіть виходити не будемо.
Це вирішило справу.
Курортний сезон ще не почався, місць було багато, заробити Вєрці-провідниці хотілося, тому вона сказала:
— Добре, сиди в купе, і щоб я твоїх собак у коридорі не бачила! Я тебе закрию, поки посадка закінчиться. Відправляємося через годину!
Якщо пролетарське походження Рекса одразу впадало в око, то присутність Джессіки надавала їхній компанії необхідного шику. Вона виступала у новому нашийнику, який купив їй Хроня, наче англійська королева, гордо несучи точену голівку.
Навіть зашкарубле у тамбурному житті серце Вєрки-провідниці розтануло. Вона принесла в купе мисочку з водою, за що Джессіка їй два рази махнула своїм куцим хвостиком.
Потім Вєрка закрила купе на ключ і пішла.
Через годину до вагона сіли нечисленні пасажири — і поїзд рушив.
На пероні проводжаючі показували один одному на вікно, з якого дивилися дві щасливі псячі морди.
* * *
Ввечері у службовому купе зібралася тепла компанія — Вєрка, бригадир поїзда Ваня, дві провідниці з сусідніх вагонів і ще два пасажири, які вирвалися у відрядження. На столі стояли пляшки, які принесли щедрі пасажири, і час летів непомітно.
Коли і господарі, і гості спорожнили три пляшки різної конфігурації і їхні язики почали трохи заплітатися, у купе постукали.
Двері відчинилися. На порозі стояв чорний пес, який людським голосом сказав:
