— У нашому купе вікно не закривається. А на хлопця дме. Закрити треба.
Щелепа у бригадира поїзда Вані відпала. Ватяними ногами він виніс своє дебеле тіло в коридор, пішов на автопілоті за псом і закрив вікно у п’ятому купе.
Тримаючись за поручні, він повернувся назад і прийшов до тями, лише хильнувши наступну порцію, яку дбайлива провідниця Вєрка налила йому у стакан із підстаканником.
— Ви бачили? — спитав бригадир Ваня, обводячи компанію божевільними очима. Він боявся, що присутні заперечно похитають головами і відречуться від баченого.
— Е-ет, не звертай вніманія! — сказала провідниця Свєта з шостого вагона. — Фокуси! Тут іще й не таке буває! У мене он на минулій зміні в одного пасажира удав уночі з купе втік! Ото була паніка!
— Як-кий удав? Справжній? — уже вірив бригадир Ваня.
— Ще й який справжній! Вони його ото на море возять, щоб відпочиваючих з ним фотографувати! Заспокойся ти! Давайте краще заспіваємо!
І зі службового купе полилося:
Ах, как-кая жен-щі-на!
Как-кая жен-щі-на!
Мі-не б та-кую!
Розділ XXI. НА БЕРЕЗІ СПОДІВАНЬ
Хроня стояв на пероні, залитому веселим південним сонцем. Таксисти значуще дзвеніли ключами, наперебій пропонуючи свої послуги.
— Набережна вулиця далеко? — спитав Хроня.
— Десятка! — підскочив хвацький таксист.
Хроні він не сподобався. Хлопець вийшов із вокзалу. На привокзальній площі теж стояли таксі.
Хроня підійшов до високого чоловіка з сумними очима, що не метушився, а просто стояв біля старенького «Москвича».
— До вулиці Набережної підкинете? З собаками?
— Можна, — сказав водій.
— А скільки?
— П’ять гривень.
— Годиться, — сказав Хроня, вмощуючись.
— Який номер? — спитав чоловік.
— Номера я не знаю… Там поруч — рибколгосп, чи рибартіль…
— А-а-а, знаю, — сказав водій. — Там у мене знайомі живуть, у них сестра моя часто зупиняється.
Доїхали вони за п’ять хвилин.
— Ось вулиця Набережна, ось рибартіль, — сказав таксист. — А кого ти шукаєш?
— Та я й сам не знаю, — зітхнув Хроня. — Десь тут мої рідні мали б жити.
Хроня озирався. Білена стіна довгої будівлі рибартілі тяглася вздовж неширокої вулички. Напроти стіни через дорогу стояло чотири чи п’ять будинків. У всіх будинків були паркани з хвірткою та воротами. А ось у одного…
Хронине серце глухо забилося, наче передчуваючи щось лихе.
Одне подвір’я з невеличкою, теж колись біленою хатиною, було відгороджене від вулиці висохлими гілками дерев. Заросле бур’янами подвір’я, здичавілі дерева, прогнилий дах на хаті свідчили про те, що тут уже давно ніхто не живе.
