— У нас тут, май на увазі, все поділено. Хочеш — приєднуйся до нас. Ми тобі виділимо місце — і виступай зі своїм звіринцем. А ні — котися на всі чотири сторони, поки по хавалу не заробив.
— Та я тільки розклад поїздів хочу подивитися, — і Хроня розповів про свої плани.
— Тоді лади, — сказав пацан. — Мене звати Лойчі. Ніякий розклад тобі не нада. Принось бабло — я тебе відправлю хоч у Магадан. Аби не за границю. На заграницю у нас інша бранжа працює. Маєш бабло?
— Н-ні, — розвів руками Хроня. — А що це таке?
— Ну, коли дізнаєшся, приходь, — зареготав Лойчі.
Хроня вирішив податися подалі від центру. Він знав, що там буде легше знайти якийсь притулок, щоб переночувати.
Після недовгих пошуків знайшли пристойний — без води на землі під трубами — підвал. Рата проліз першим і гукнув:
— Давай!
Хроня з Рексом полізли за ним. Рекс одразу ж потягнув носом повітря і сказав:
— Тут хтось є!
— Хто? — не повірив Рата.
Рекс мовчки підійшов до темного кутка і відкинув коробку.
Під нею хтось дихав.
— Хроню! Запали сірника! — сказав пес Рекс.
Утлий вогник освітив два великих карих ока. Це був собака. Породи кокер-спанієль. Він переляканими очима дивився на Хроню і навіть, здавалося, перестав дихати.
— Не бійся! — лагідно заспокоїв його хлопець. — Ти хто? Мене звати Хроня. Це — пес Рекс. А це — кіт Рата.
— Джессіка, — тихо сказав спанієль.
— Джессіка — це значить, що ти… — зам’явся Хроня, — ну…
— Ну що вона не пес, а тіпа, психа! — пояснив Рата.
— Якщо тут і є хтось схожий на психа — то це ти! — визвірився Рекс.
— Чувак, я не те хотів сказати, — виправдовувався Рата.
— Дайте їй спокій, — попросив Рекс. — Не бачите, вона чимось до смерті налякана. Тебе що, били? — співчутливо спитав він.
— І били теж, — тихо сказала вона.
— А тут більше нікого нема? Нам тут можна залишитися? — спитав Хроня.
— Не знаю, — сказала Джессіка. — Я тут від учора. Начебто нікого не було.
— Ну, давайте хавать, — нетерпляче сказав Рата, — а то у мене вже живіт до хребта прилип.
Хроня розклав вечерю, яка не була убогою, бо залишилася дещиця дідівських гостинців, які вони зібрали трійці у дорогу.
— Ходи до нас, Джессі! — покликав Хроня.
Кіт невдоволено муркнув, але змовчав.
Джессіка мало їла, але багато пила. Хроня набрав їй у пластмасову коробочку з-під маргарину води з крану, який знайшов у підвалі.
Бліх у підвалі не було, тому спалося їм чудово.
Вранці Хроня прокинувся і почав роздивлятися довкола. Джессіка спала у своєму кутку. Хроня підійшов ближче і замилувався. Вона була просто красуня: шляхетна мордочка з довгими вухами, а хвиляста шерсть її була золотистого кольору.
