Хроня повернув Пекові вуглинку і розповів, що знайшов Ігоря Володимировича.
— Тепер хочу до Бердянська добратися. Там, він сказав, мої дід і бабка живуть. Може, знайду.
Пек почухав потилицю:
— До моря добиратися треба через Київ. Це я точно знаю.
Рата перестав жувати і прислухався:
— Через Київ? Це там, де депутати? Кльово!
— А вже з Києва, — казав Пек, — будеш далі дорогу питати.
— А що буде з вами?
— А що з нами? Ми завжди тут будемо, доки оце вогнище нашого роду горітиме, — сказав Пек. — А воно вічне. Його навіть атомний вибух не знищив — така в ньому тисячолітня сила!
— Я теж тут залишаюся, — раптом мовив Гай. — Я знаю, де всі ключі від хат заховані. Хтось вернеться, забуде, — а я знаю.
Хроня погладив крука по чорному лискучому пір’ї:
— А взимку знову не замерзнеш?
— А я тепер з Пеком і Цуром не пропаду… Мені багато не треба. Хто надію кладе на багатство своє — той впаде, а праведники зеленіють, як листя…
— Га? Це ви про мене? — озвався Цур.
Цю останню ніч друзі майже всю проговорили. Навіть Цур облишив свого телевізора і сів разом з усіма під хатою. Вони згадували Яра, Ягву і Стира, і увесь Хронин рід. Хроня попросив крука знайти Джохара і розповісти, що в нього все гаразд.
А вранці, щойно зійшло сонце, Хроня, Рекс і Рата покинули гостинну хатину.
На прощання Пек сказав хлопцеві:
— Пам’ятай завжди свій рід, Хроню!
— Кароче, ти не один! — додав Рата.
Крук провів їх до колючого дроту.
І ще довго сидів на стовпі, хоч троє мандрівників давно вже розтанули вдалині.
Розділ XVIII. КАТІВНЯ ТОВСТОЇ ТІТКИ
До Києва трійця добралася на попутках. Шофери, хоч і дивувалися незвичайній компанії, підвезти не відмовлялися.
І ось — Київ.
Хроня з незвички розгубився. У такому великому місті йому бувати ще не доводилось.
Вулицями снувало море заклопотаних людей. Всі вони кудись поспішали. Тут і там на маленьких базарчиках вирувала торгівля всякою всячиною.
Але перебиватись тут виявилося легше. У людській глоті ніхто не звертав на них уваги. Тому Рата легко поповнював їхні харчові запаси то пиріжком, то булочкою, то навіть сосискою.
У підземних переходах стояли з простягнутою рукою старі люди і діти, чіплялися до перехожих циганчата, грали вуличні музики, співали сліпі.
— Шкода, нема марабу, — казав Рата. — Він би нам шось видав про цей Вавилон.
Рата, якого мандрівне життя вже пронесло не через одне місто, запропонував:
— Гайда на вокзал, подивимося, що там і як до того твого Бердянська добратися.
Вони приїхали на вокзал. Але тут вокзальні безпритульні побачили в них конкурентів. Вони оточили Хроню, і їхній старший сказав:
