Злочинці з паралельного світу - 2 | страница 24
А оскільки вона була жінкою «у самому соку», як казав директор готелю, то, крім грошей, любила ще й вусатого Васю, і міліціонера Петю з зоновської міліції, і ще двох-трьох постояльців готелю, які приїжджали хто на вахти, хто у відрядження.
Зазвичай, їдучи в Зону, вони брали з собою «ліки» від радіації, порозливані у пляшки. Тому Дмитрівна теж регулярно приймала ці «ліки». Під вечір їй було вже не так страшно відбувати свою зміну. Бо хоч відділок міліції був зовсім поруч, та ще й своя охорона в готелі була, спиною бігали мурашки, коли вона згадувала про чутки, які працівниці готелю розповідали придушеними голосами. Наприклад, про банду Ацетона та інші банди.
А найсвіжіша новина — про зграю вовкулак — змусила Дмитрівну припинити свої нічні вилазки до котельної. Вночі вона боялася й носа висунути з готелю. Тим більше, що охорона останнім часом влаштувала в готелі справжнє Монте-Карло: грала на гроші з міліціонерами у карти.
Ночі чергування тепер стали подібні одна на одну, бо, на щастя, бандити та всяка нечисть близько до станції не підходили.
Але цю ніч Зоя Дмитрівна запам’ятала на все життя.
Вона якраз встигла зробити собі «капучино» перед тим, як відключили світло, і збиралася поласувати ним, заїдаючи цукерками «Пташине молоко», які подарував їй останній з упадальників.
Коли це двері до фойє прочинилися, і до готельного шинквасу, над яким висіла табличка «Адміністратор», підійшов гість у довгому чорному пальті з піднятим коміром. Моторошний чоловік зняв чорні окуляри і жовтими вовчими очима втупився у Зою Дмитрівну.
Мимохіть мурашки поповзли Зоїною пухкою спиною. Жінка скинула їх, сіпнувши плечима, й улесливо запитала:
— Хочете поселитися?
— Де пес? — майже не розтуляючи губ, низьким голосом спитав незнайомець.
— Як-кий пес? — ледве повернула язиком адміністраторка Зоя, бо їй здалося, що ті мурашки, яких вона стріпнула, тепер набилися їй до рота.
«І нащо мені треба було встрявати у Васині справи!..» — майнула думка в Зоїній гарно причесаній голові. Вона гарячково почала зважувати, що краще: віддати хлопця і зіпсувати стосунки з Васею, чи не віддавати — і Бог зна, чим то все може скінчитися.
Зоя повільно піднялася, поправила серветку на чайному столику, розсунула важкі портьєри на вікні…
На небі, всіяному зорями, саме зійшов повний місяць. Він світив так яскраво, що навіть кидав на підвіконня місячну тінь.
«Ні, краще я йому скажу», — вирішила Зоя і повернулася до шинквасу, за яким терпляче стирчав чорний незнайомець. Його рука лежала на полірованому дереві біля неонової лампи, яку Дмитрівна включала, коли вирубали світло.