Вони рушили в напрямку станції. Безлюдна частина міста залишилася позаду. Що ближче вони підходили до станції, то більше зустрічалося людей.
Дійшовши до будівлі, схожої на котельну, Джохар спустився вищербленими бетонними східцями вниз і постукав у двері. Їм відчинив нічний гість — Вася. Вони зайшли до вибіленої кімнатки зі столом, стільцем і дерев’яним тапчаном.
— Я бачу, Джохі, вони тебе дістали, — мовив Вася. Та Джохар на цю тему говорити не хотів. Він сказав:
— Вася, мне нада уйті на пару дней. А пацана на станцию нада провесті.
— Ну, без Дмитрівни не обійдемось, — сказав Вася і кудись пішов.
Не пройшло багато часу, як Вася повернувся з повновидою жіночкою.
— Це — Дмитрівна. А це — Джохар. А оцей пацан шукає знайомого.
І пояснив Джохару:
— Дмитрівна у готелі працює, адміністратором.
Він знову повернувся до жінки:
— Дмитрівно, ти глянь на фотку, може, й ти кого признаєш.
— Васю, ну ти ж, Васю, знаєш — я тут недавно, кого я можу тут знати, — заспівала Дмитрівна. — От цього красеня, — вона всіма своїми ямочками усміхнулася Джохару, — я б на пару днів сховала!
— Меня не нада, — сказав Джохар. — Я сам. Ти пацану помогі.
— Ну, — трошки розчаровано протягла Дмитрівна, — пацану, так пацану.
І простягла руку:
— Давай фотку.
Хроня витяг целофановий згорток.
Жінка глянула і одразу повернула його хлопцеві, заперечно похитавши головою.
На інше Хроня й не сподівався.
— Ну, то що будемо робити? — нетерпляче спитав Вася.
— Тьотю, — сказав Хроня. — Мені б на пару днів де-небудь сховатися, щоб мене ніхто не знайшов. Я вже знаю, кого мені шукати треба! Я вже знаю, що він зараз на станції працює.
— На станції… — протягла Дмитрівна. — Та як же ти на ту станцію попадеш? Тебе туди, хлопче, ніхто не пустить.
— Та щось придумаю, — сказав Хроня.
— Добре, — сказала Дмитрівна. — Хлопця я сховаю у своїй каптьорці. Але ненадовго.
— А це того, не опасно? — спитав Вася.
— У нас готель охороняється! — заспокійливо мовила Дмитрівна. — А в мою каптьорку, крім мене, ніхто не ходить. І ключів ні в кого, крім мене, нема, понятно?
— Ну, тоді лади, — погладив жінку по плечу Вася.
— Тьотю Дмитрівно, а можна з Рексом? — запитав Хроня. Дмитрівна невдоволено поморщила носа, але сказала:
— Та можна, куди вас подіти!
Рекс вдячно замахав хвостом.
* * *
Зоя Дмитрівна взагалі була незлою жінкою. Дітей вона не мала, жила сама. І хоч самій не так уже багато й треба, гроші Дмитрівна любила. Тому й погодилася на роботу в Зоні — там платили непогано.
