— За граница, — зло кинув Джохар.
Хроня замовк. Він чув розповіді пацанів, які завжди вважав вигадками. Буцімто до хлопців підходили гарно вдягнені дядечки, обіцяли нагодувати або дати грошей. Хлопці йшли з ними — і більше їх не бачили.
Хроня думав, що то пацани самі собі вигадують страшилки для розповідей уночі. Але Джохар вигадувати не буде.
— Що ж робити? — спитав хлопець. — Я не можу піти з Зони, поки…
— Что «поки»?..
— Поки не розшукаю…
— Каво?
Хроня витяг з-під ліжка заплічника, а з нього — целофановий пакет. Обережно розгорнув і подав Джохарові фотокартку, загнуту і поламану на кутиках.
На ній була весна. Компанія веселих молодих людей сиділа на лісовій галявині коло багаття і смажила шашлики. Джохар подивився на зворот — там у куточку було написано: вул. Леніна, 31/23, Прип’ять.
Джохар запитально глянув на Хроню, чекаючи пояснень.
— Це з моєї справи з дитбудинку. Я думав, що, може, на ній є мої батьки. Думав, знайду цю адресу, раптом там хтось живе, або ще щось залишилося… А коли ти там, ну, поселився, там щось було? Якісь речі, може, документи, га? — з надією запитав Хроня.
Джохар заперечливо похитав головою:
— Даже мебелі не било…
— А якщо я туди повернусь і все обдивлюся, пошукаю, може, я щось знайду?
Джохар знову заперечливо похитав головою:
— Нельзя. Ані там ждат могут.
Він ліг на своє ліжко і сказав:
— Нада думат.
Хроня сховав фото.
Раптом недалеко почувся незрозумілий шум.
Джохар пружно схопився з ліжка, сягнув за гвинтівкою і одним стрибком опинився біля дверей. Якесь шамотіння почулося ближче.
Джохар рвучко відчинив двері і прицілився. Шум наближався. Хроня теж підвівся, чекаючи найгіршого. Рекс тихенько загарчав, показавши зуби.
Але Джохар опустив гвинтівку і вийшов з комірчини.
Свічка заблимала, і Хроня побачив, як на порозі щось ворушиться.
Ще за мить він розібрав, що це крук. Тільки йшов він якось дивно: задкуючи, переліз через поріг, допомагаючи собі крильми. Гай щось тягнув за собою, міцно затиснувши у дзьобі.
За круком зайшов Джохар. Побачивши, що він посміхається, Хроня заспокоївся. Він на одній нозі стрибнув ближче і нахилився, щоб роздивитися, що цього разу притягнув крук. Це був важкий собачий нашийник, зроблений з блискучих жовтих і білих пластинок. Посередині його висіло щось схоже на медальку. На ній рельєфно виступали літери і якесь зображення.
Крук Гай сів на хвіст, розкрив дзьоба і відхекувався зовсім як людина. Чорні намистинки його очей виблискували радісно й переможно. Він явно пишався собою.
