У 1261 році при хані Берке була створена Сарайська православна єпископія.[19] Першим її духовним зверхником став Митрофан, який також називався переяславським єпископом. Те, що його поставив у Сараї київський митрополит Кирило, свідчило про явний успіх руського православ’я. Адже регулярні поїздки в XIII столітті з подібною метою католицьких місіонерів в Золоту Орду не досягли бажаного успіху.
Руська православна церква завдяки власній єпископії в Сараї невдовзі добивається від ханських правителів ряд важливих привілеїв, які ставлять її у вигідніше становище, ніж підкорених князів. За християнськими ярликами церковнослужбовці були звільнені від усіх податків. У 1267 році у ярлику митрополиту Кирилу хан Менгу–Тимур наказував щиро молитися за нього Богові. За це від духовенства «не надобе им дань, и тамга,33 ни ям;34 ни подводы, ни война, ни корм».[20] Зневажники християнської віри мали каратися смертю.
Як бачимо, загарбницький режим, забезпечуючи своє панування, немовби прислухався до слів Михайла Всеволодовича («Тобі, царю (Батию — авт.), кланяюсь, тому що Бог доручив тобі царювати на цьому світі, а тому, чому наказуєш вклонитися, — не вклонюсь»).[21]
Влада від Бога. Ця християнська істина не суперечила військовій та окупаційній доктрині монголо–татар, і вони, відкинувши спроби духовного насаджування власної язичницької віри, пішли на компроміс з недавно ворожою для них церквою, яка була часто головним організатором опору міст Русі. Слід зазначити, що потреба у такому союзі влади та руської церковної ієрархії надто зросла після того, як у 1253—1254 роках римський папа розіслав булли — особливо важливі грамоти — християнам, духовним особам Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Естонії та Прусії з закликом проповідувати хрестовий похід на татар.[22]
Звинувачення руської православної церкви у продажництві, переході на службу окупантам далеко не правомірні. Духовна влада в умовах загарбання Русі, ліквідації попередніх форм управління у ній зберегла автономні церковні інституції і стала для вцілілої людності єдиною міцною опорою, яка оберігала народ від втрати своєї самобутності, всіляко полегшувала його існування. Катастрофа, яку пережили люди з приходом монголо–татар, не могла не призвести до песимістичних настроїв та занепадницького відступництва від всіх духовних святинь попереднього укладу життя. Русичі у більшості своїй, однак, не розчинились в Орді, як чимало інших підкорених народів, їхня духовна відособленість відіграла помітну роль у подальшому відродженні сил опору поневолювачам.
