У кінці 1246 року ростовський князь Борис був відпущений з Сарая до Чернігова.[47] За всіма переконливими ознаками він разом з своїми боярами перевіз сюди останки Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Вони були поховані у відновленому Спаському соборі.[48]
Отже, вцілілі чернігівці, отець Іоан першими почули розповідь про мученицьку смерть князя та його боярина. У Чернігові відбувся обмін інформацією про передсмертні їх хвилини в Сараї і про останню розмову духовного отця з князем. Вона, до речі, «видає» автора чи співучасника написання однієї з редакцій житія. «Отвеща епископ, — читаємо у редакції рукопису, знайденого Ф. Гумілевським у Глухівському Петропавлівському монастирі. — Мнози ездивая сотвориша по воли поганого, прельстишася славою света сего, идоша сквозе огнь и поклонишася идолам. Ни брашна, ни пития их не прийми во уста, но исповеждь веру христианскую, яко не достоит христианам твари поклонитися, но токмо Господу Іисусю Христу».[49] І далі єпископ «глагола има: «Вы будета в нынешнем роде новая мученика, на утверждение инем, аще тако сътворита».[50] Тобто, як оповідає одна з найдавніших редакцій житія, духовний отець ініціює князя та боярина здійснити подвиг, настроює їх на мучеництво в ім’я Христа. Це підкреслення перебільшеної ролі церковнослужителя у виборі Михайла Чернігівського засвідчує, що автор житія був зацікавлений у піднятті значимості як постаті Іоанна, так і церкви. Якщо житіє дійсно написане (або відредаговане!) єпископом Іоанном (а це, певно, так і є!), то його бажання показати себе у вигідному світлі як духовного наставника, який сповідує сувору вірність постулатам християнської віри, зрозуміле. Якщо б духовний отець благословляв князя на інше, то чи був би здійснений мученицький подвиг? Не випадково у кульмінаційний момент вибору, коли бояри і онук Борис намагалися відмовити Михайла Всеволодовича перечити Батиєві, боярин Федір як один з головних героїв житія, нагадує великому князю: «Помниши ли, господине, слово отца своего духовнаго, еже учаше паю от святаго Евангелія? Рече бо Господь: иже хощет душю свою спасти, погубить ю, а иже погубить душю свою мене ради и Евангелія, то спасет ю».[51]
Таким чином світло слави великомучеників у такий спосіб немов органічно пролилось і на церкву, яка в особах князя та його боярина знайшла авторитетне підтвердження міцності і незламності християнського віровчення.
Разом з тим літописні оповідачі, возвеличуючи святість вірності Богу, осуджують зрадництво вірі вітчизняних пристосуванців, таких, як зокрема «нечестивыи».[52] Доман путивлець, який стратив великомучеників. Він «быв прежде христіанин, после же бысть поган, отъвръгся веры христіяньскія законопреступник».[53]
